За великим темним лісом
Є країна чарівна:
То Квіткове королівство —
Квіти там росли здавна.
Ось, у тому королівстві
Жив старенький садівник.
Якось він отримав звістку:
Королю зробить квітник.
До палацу він з'явився,
Та дочку з собою взяв,
Богу згодом помолився
Й працювати там почав.
А донька була — як літо,
Красивіше не було,
Та любила дуже квіти:
В неї все завжди цвіло!
Садівницю цю побачив
Злий міністр короля:
— Я собі це не пробачу,
Як не будеш ти моя!..
Дороге купив намисто
та обручку золоту
І явився особисто
Сватать дівчину оту.
Став просити у старого,
Щоб дочку йому віддав.
Та не вийшло геть нічого
Згоди так і не діждав!
Обіцяв він що завгодно,
Був, неначе у хмелю...
Батько каже: Якщо згодна,
То тоді благословлю!
А красуня промовляє:
— З ним кохання не знайду!
Хай свого коня сідлає,
Я за нього не піду!
Цього злющого міністра
Я боюся, як чуму!
Не обручку, ні намисто,
Хай пробачить, не візьму!
Садівник розвів руками:
— Вам дочка сказала "Ні!"
Буть вона не хоче з вами,
Ні в житті, ні уві сні!
— Пожалкуєш ти, дівчисько,
Що відмовила мені!
Час розплати буде близько!
На війні, як на війні!..
Ніч не спав міністр злющий:
Бо образи не забуть!
План він вигадав хитрющий,
Як йому надалі буть:
Взяв із шкіри він торбинку,
Та пішов на ранок в ліс.
Дикий рій знайшов бджолиний —
В торбу! Та в палац приніс.
Взяв, розслабив він мотузку,
Та додому швидко втік...
Потихеньку розповзався
По палацу бджіл потік.
Всім від злющих бджіл дісталось,
Всі покусані були!
Підняли тут слуги галас,
До правителя пішли...
Наказав король міністру
Зупинити бджіл "орду",
Та дізнатися у місті:
Хто зробив всю цю біду.
І міністр докладає:
— Це тому зробивсь цей жах,
Що багато квітів стало
В наших парках та садках!
Бджіл багато розплодилось,
Все з-за квітів, все з-за них!
Хай велить його величність
Квіткарів побить дурних!
— Бити? Ні, це не годиться!
Накажу їх геть прогнать!
Ну, а квіти в королівстві —
Швидко всі повиривать!
Треба знищити всі квіти,
Щоб їх духу не було,
У багаття — та спалити!
Щоб нічого не цвіло!
Так все слуги і зробили,
Злих набравшися ідей:
Квіткарів ледь не побили
Та прогнали геть з очей!..
Рік пройшов. У королівстві
Жодна квітке не цвіте.
Бджіл нема. Перевелися.
Та життя якесь... пусте.
Свят нема, не чути сміху,
Бур'яни в садках ростуть.
Розмовляють люди тихо,
Наче уві сні живуть...
По країні проїзджає
Весь у роздумах король:
За життям у королівстві
Він проводив свій контроль.
– Мабуть, щось не так зробив я...
Нащо слухав злих порад?
Навкруги — одне страхів'я.
Як тепер навести лад?
Наробив я здуру лихо,
(Слухав бо хтозна-кого)!
Де ж старенький садівник мій?
Розшукаю я його.
Ось — дивлюсь — його хатина...
Бур'яном все заросло...
Ох, сумна яка картина —
Колючки — неначе зло!
Де шукати — я не знаю...
У які іти краї?
Ну, нічого! Розпитаю
У придворних чаклунів.
Та нічого не сказали
Королівські чаклуни.
Чаклували-мудрували,
Чари всі перевели!
У ворожки у старої
Він поради попросив...
— Випий з чаші золотої,
Як почуєш голоси —
Задавай своє питання,
Все розкажуть духи враз.
Тільки пий ти без вагання
До краплини все, за раз!
Ось, король це зілля випив,
Раптом чує: шепіт чийсь:
"Там, де королева-липа,
Меду з цвіту ти напийсь,
Обернись навколо себе,
І тоді побачиш ту,
Хто все зробить так, як треба
Знову буде все в цвіту!
Йди вперед, король, сміливо
І невдовзі знайдеш ціль.
Йди у спеку, йди у зливу...
Шлях тобі покаже джміль."
Шепіт щез... І, дійсно, раптом
Джміль влітає у вікно.
— Ну, вперед, комашко! Разом
Ми здолаємо будь-що!..
Джміль кружляє понад шляхом,
А за ним — іде король.
Без вагання та без страху
Він узяв важку цю роль...
Ось, на третій день походу
Бачить: ліс густий стоїть.
Починається негода,
Десь далеко грім грімить.
Джміль — у ліс. Король швиденько,
Щоб його не загубить,
Йде за ним... Й почув тоненький
Чи то голос, чи то дзвін...
В лісі темно, й дощ заходить.
Джміль махнув крильми та зник.
На той дзвін король віходить,
Бачить: липа-дивоцвіт.
Квіти сяють — тьми немає,
Бджілки весело дзвенять,
І нектар з гілок стікає,
І листочки шелестять.
Ось, напивсь король нектару,
Обернувсь — враз став "німим",
Очманів, як від удару:
Садівник, й дівчина з ним!
Як побачив ту дівчину —
В серце вдарила "стріла".
Впав володар на коліна:
— Спала із очей імла!
Де мій розум був — не знаю!
Ви пробачте вже мені!
Поверніться, я благаю,
Бо в країні дні сумні.
Ще я прОшу руку й серце
ДОньки, згоден, садівник?
В неї очі — як озерця,
В їх глибинах я вже зник!
— Ну, якщо дочка не проти,
Вас тоді благословлю.
Зміг ти труднощі збороти.
Це ціную і люблю.
Ну, а ти що скажеш, доню?
— Я скажу, що так і буть
Простягну йому долоню,
та вперед, в зворотній путь!
Той, хто може визнавати,
Що зробив він помилки,
Може так переживати —
Увійшов в мої думки.
Повернулися додому
Незабаром всі утрьох...
А того міністра злого
Посадив король у льох.
Хай він там посидить трохи —
Охолоне його злість...
Меду віднесли до льоху —
Хай солодощів поїсть:
Може стане він добріше?
Як не стане — хай іде
До чужих країн скоріше,
Й там нехай собі живе!
Згодом справили весілля
Без усяких перешкод...
Зустрічав із хлібом-сіллю
Королеву весь народ...
Через рік у королівстві
Знову квіти та садки...
Зажили собі у щасті
Всі на довгиї роки!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810830
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 21.10.2018
автор: Денисова Елена