Я доводжусь пшениці дочкою,
А за батька мені – хвойний ліс.
Чом же море говорить зі мною,
Ніби з рідною: ніжно, до сліз?
Я не чула раніш його мови,
А шепоче – і серце сприйма,
Ніби ласку, той голос шовковий,
Зачарована, прагну й сама
Щось пісенне, своє, слобожанське
Проказати. І нишком згадать,
Що солоність оцю і ворсклянська
Розбавляє солодка вода.
Чи почує думки? Я ж бо – нулик,
Як для нього. Але не хвалько…
Море слухало й раптом лизнуло
Мою руку м’яким язиком.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808465
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2018
автор: Ніна Багата