+Якби ж, Тарасе

Якби  ж  ті  знали  павичі,
про  що  народ  простий  мовчить,
то  беззаконня  б  не  творили
та  не  пушили  хвіст  і  крила,
в  джерело  влади  плюючи.
Коли  б  те  знали  палачі…
За  що,  не  знаю,  називають
мою  країну  тихим  раєм  –
народ  в  ній  мучився  колись,
рікою  сльози  там  лились,
криваві  сльози!  Я  не  знаю,
таке  чи  є  у  світі  зло,
щоб  в  ній  і  зараз  не  жило?
Ми  ж  безпорадно  споглядаєм,
жиріє  як  нове  хамло!..

Не  називаю  її  раєм,
країну  ту,  що  дику  зграю
перевертнів  пригріть  змогла.
Багатства  всі  їм  віддала
і  панахиду  відспівала
своїм  синам,  яких  немало
загинуло  у  тім  раю…
В  краю  донецькім  їм  свою
покласти  голову  –  то  доля?
Тяжка  робота  –  мов  неволя,
а  заробити  не  дають…
Там  віру  в  майбуття  мою
чужинці  підло  у  могилу
із  обіцянок  положили.
Батьки  там,  плачучи  з  дітьми
(а  ті  голодні,  босі  й  голі),
спили  безмір  лихої  долі
у  власній  хаті!..  Бідні  ми
розлізлися  межи  людьми,
хто  до  Іспанії,  хто  в  Польщу
на  заробітки…  Стид  і  страм!
Другі  в  Московщину  ходили,
поки  охоту  не  відбили…
Заробітчани,  горе  вам!
Не  справдились  завітні  мрії!
Для  чого  в  світі  живете?
Життя  у  наймах  ваше  тліє,
у  наймах  голови  сивіють,
у  наймах,  чемні,  й  помрете!

Мені  аж  страшно,  як  згадаю
ту  Україну,  що  була!
Невтішні  й  нині  в  нас  діла  –
ми  скніємо  у  ріднім  краї,
на  праведній  своїй  землі
усі,  великі  і  малі!
Нового  ката  обираєм
і  з  ним  тихенько  живемо,
лани  за  безцінь  оремо,
сльозами  й  потом  поливаєм,
а  що  робити  –  все  не  знаєм…
Чи  знаємо,  та  мовчимо?!
Нас  окрутили  підлі  пси,
тримають  у  новій  неволі,
а  ми  їх  терпимо  сваволю,
такі  у  нас  тепер  часи…
Сміються  вороги  над  нами,
вони  зробилися  панами
і  правлять  всими!  Он  дивись:
золотоверхий  похиливсь
і  нечисть  з  храму  виглядає…
Та  нам  блаженним  все  одно,
ліси  карпатські  вже  давно
ті  за  кордон  переправляють…
Занепадає  любий  край,
а  все  чому  –  себе  спитай,
чом  животієм  в  ріднім  раї?!
Хто  ж  допоможе  бідним  нам,
якщо  сами  цього  не  зробим?
Хто  відсіч  дасть  отим  катам
чи  з  материнської  утроби
нас  поведе  черговий  хам?
Свого  немає  в  нас  пророка,
на  українській  всій  землі?
Як  ці  не  виправим  пороки,
то  згинемо  раніше  строку,
розтанемо  в  густій  імлі…
Усі  –  великі  і  малі!

16.07.2018

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799607
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 17.07.2018
автор: Олександр Мачула