Залежані будні, мов речі з прадавніх шаф,
Придушують подих на фоні мозаїки міста.
На розі мовчання приховано стільки вже змісту,
Що гусне повітря. Бетонних тенет ландшафт
В'їдається в риси обличчя, поставу, тінь:
Чим далі, тим більше в мені перехресть і провулків,
Частіше стріляють байдужістю в спину /впритул/. І в
Кожному пострілі, мов Великодній дзвін.
А втім, все, як завше: встаю і проходжу повз
Будинки й слова, що ніяк не вкладаються в строфи.
Ми досі піщинки на тілі пустелі епохи,
Рознесені в просторі й в часі міцних оков.
Тому /не зап'ястя/ і давить. Тому й нема
Тут світла від бань позолочених душ і соборів.
На вулицях міста, де я - елемент у декорі,
Купається в сонці холодних сердець пітьма.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791636
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.05.2018
автор: Олена Вишневська