Я із села. Хоча з моїх років
Село подарувало тільки десять.
Але були вони такі… Такі!
Оті найперші десять зим і весен.
Тоді уся навколишня земля
Від серця й від очей була найближче.
Всміхалась антрацитова рілля
Квітневим обнадійливим обличчям.
І щастям пахнув яблуневий сад,
Коли в цвіту і як ділився плодом.
Згадалось раптом двійко поросят,
Що наробили шкоди на городі…
Найбільший скарб – корова у хліві.
Борщ із лопуцьків і казки бабусі.
Чуткий промінчик думки знов провів
По всіх стежинах у полях, у лузі.
В ярку між трав надломлений будяк
Зринав, немов рука плавця у морі.
Із-за бузку повстав перегодя
Столітній привид панської комори.
А річечка! – як слід сльози… Жита…
Післявоєнні хати незавидні.
Сусідів непідробна доброта
У непролазних лабіринтах злиднів…
Обмацую чуттями давні дні,
Де любе все – пісні, молитви, брехні.
Гірке й лихе осіло десь на дні,
А сонячне іскриться на поверхні.
Воно в сто раз переважає зло…
Міцний десятилітній мій фундамент –
Все прийнялось в душі і проросло
В щемку любов, у незрадливу пам’ять.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788673
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.04.2018
автор: Ніна Багата