Навколо мене стоять манекени,
Що здаються людьми лише ззовні,
Хоч їдять всі й дихають, ніби живі
Тримають брехливі умови умовні.
Хіба можна оце називати «людина»?
Коли воно нищить навіть своє,
Не говорячи навіть про пустинне моє,
Не говорячи навіть про чисте твоє.
Чому вони досі існують навколо?
Чому вони досі іще не померли?
Як дихати сміє це неподобство?
Усі манекени – стоять і завмерли.
Один – убиває у людях надію,
А інший – тривожить невинні серця,
А третій зриває з людей чисті душі,
Немов буря у полі стрункі деревця.
А знаєте що – я не буду терпіти,
Наглядати за тим як розум зникає,
Як дитина кричить у пітьмі нездоланній
І поклик її усе більш замовкає.
Оця пустота, що замість душі
Служить їм ніби вогонь незнищенний.
Я покажу їм їхні спотворені лиця
І що кожен із них – повік непрощенний.
Хто ви такі, щоб перечить людині?
Якщо вас людьми не назвать і донині…
Остап Лагойда (12.04.18)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787114
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.04.2018
автор: Sir Agravain