Куди ж ти йдеш тепер, у сірому безлюдді,
Червона плямочка, намочених алей,
Багряний маятник в осінній амплітуді,
Сумна господарка заплаканих очей?
Торкнулась неба випадково парасоля,
А хмара зранена вже сльози пролила,
Відкрила двері клітки, наче пташці, доля,
І вмить душа у парк, калюжами, втекла.
І ти пішла сумна...Пішла за нею слідом,
Ледь-ледь торкаючись хмаринок під дощем,
Цей листопад вогкий став нині твоїм гідом,
Червоним знаком, перекресливши весь день.
В баюрах темних, кола срібло відливали,
Щоб не дивилась ти в небесну височінь,
А під ногами непомітно помирали,
Тремтячі кружала і парасольки тінь.
Самотня, змерзла пані…І така ранима!
Немов з небес тебе Господь сам малював,
Гіркі, з дощем ріднились сльози під очима
І витирав купаж цей, змочений рукав.
Ти посміхалась ще, але вже без надії,
Не тому серцю ти кохання віддала,
Промоклий вітер ніжно пестив чорні вії,
Хапав за шарфик мокрий й цілував вуста.
А ти все йшла вперед промоклими ногами
По тим алеям у катальпах під дощем
І кожен тихий крок, просочений сльозами,
Печальний сум душі відлунював і щем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786289
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2018
автор: Ярослав Ланьо