і хто йому скаже, що врешті прийшла зима,
яка її знову за душу вузлом трима,
і що, коли ніч поділила усе на три,
просила вона: "вітре, пам'ять мені зітри..."
а що залишалось? чекати, що все мине.
пасьянс розкладати із надто тугих тенет.
і навіть, як випав наранок торішній сніг,
не вірила в диво, бо втриматись він не зміг.
бо все, що любила, змивала ураз вода,
хоч світ, наче ляльку, в колисці її гойдав.
та що та колиска, як ліжко пусте і сни
про нього вервечкою тягнуться? "не засни," -
шепоче вона і рахує зірки з Ковша,
аби не зайтися вовчицею. /...тихо, ша.../
бо знає: лікують не сльози і не любов,
і точно не час, що поволі по ній ішов.
що правди і правил немає в такої гри.
і хто йому скаже: "а ти говори, гори
до неї крізь ночі, бо знову прийшла зима..."
що світла у неї без нього і вдень катма.
/9.12.17/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783322
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2018
автор: Олена Вишневська