Діду-сю-ю-ю… А чом це ви мені приснилися якимось дивним? Роздратованим, ображеним… Я вас таким не знала. Пам’ятаю спокійним, врівноваженим і навіть трохи сором’язливим. Коли запрошували вас до столу з нагоди приїзду якихось гостей, то ви сідали скраєчку, ближче до дверей, щоб не засиджуватися і непомітно для всіх вийти з хати.
Отак делікатно давали можливість молодим вільніше почуватися в своїх розмовах.
Сороками нас, своїх онучок, називали люблячи… Щозими напередодні свят, коли тато привозив з лісу ялинку, ми бігли через город протоптаною стежкою до вашої хати просити, щоб зробили хрестовину, бо ж кортіло відразу вбрати деревце блискучими цяцьками та скляним намистом. А ви відкладали всі справи і йшли через сіни до своєї майстерні. Там висіли на стіні та лежали на широких полицях пилки, молотки, киянки, рубанки, фуганки, долота, свердла… Приємно пахло дерев’яною стружкою. Ви коліном спиралися на лаву, брали в руки пилку і, зробивши дві заготовки, приступали до роботи. Вправно скошували топірцем гострі краї брусків, поправляли рубанком, щоб гладенькі були, за тим посередині вирізали пази і заганяли їх один в одного… А далі брали ручний коловорот, свердлили наскрізь отвір під стовбурець ялинки і долотом збільшували його до потрібного розміру. Долонею перевіряли чи не залишилося задирок та шорсткості на хрестовині, щоб ніхто не загнав в руку скалку. Я ваші руки добре пам’ятаю! За літо хрестовина десь губилася. Чом було не сховати разом з ялинковими прикрасами? Знали, що дідуньо нову зробить.
Пам’ятаєте, як виручали нас малих торговців-невдах, відраховуючи карбованці за книжки, які ми приносили зі школи для розповсюдження? Ходити по хатах та нав’язувати людям товар стидалися, бо зазвичай ніхто книг не купував по причині бідності. Більшість в сільську бібліотеку ходили. А ви читали багато, то й у хаті над дверима полиця з книжками була.
… А цієї ночі я вас бачила іншим. Стояли перед дзеркалом, поцяткованим іржавими плямами на зіпсованій давністю амальгамі, що висіло в простінку між маленькими віконцями у вашій хатині, закутане в білий з червоно-чорним орнаментом довгий тканий рушник. Як і колись: в своєму дешевенькому простому піджаку в білу смужку з закрученими гострими бортами, на яких висіли пришпилені бойові нагороди. Ви, дідуню, повільно знімали їх з грудей і кидали в скло. Ордени та медалі зникали беззвучно десь в задзеркаллі, а ви хоч і посміхалися, але посмішка була якоюсь кривою, болісною… Щоб це значило? Невже ті нагороди так тиснуть вам на груди в домовині? Може не потрібно було їх надівати вам в останню путь? Може, краще було б залишили їх у скриньці, як родинний скарб? Ні-ні, не для наживи від продажу колекціонерам-фалеристам. На таке рука не піднялася б!
Прикро, що я так запізно узнала ціну тим нагородам, бо вона співрозмірна з ціною життів, які ви врятували в травні 44-го під Севастополем. Зізнаюся, що побувала з онуками на місці того бою на горі Сапун. І в науковий відділ Музею-діорами заходила, показала роздрукований наказ з описанням вашого подвигу та нагородження Орденом Червоної Зірки. Я знайшла його в Центральному архіві оборонного міністерства сусідньої країни, бо вони тепер всі там. Зараз є можливість зробити це, не виходячи з хати. Ви б бачили, дідуню, як його сприйняли музейні науковці! Напевне не повірили, бо роти повідкривали і відразу запустили свої комп’ютери, щоб самим заглянути в той далекий архів. А ви й не розповідали нам нічого… Казали лише, що сапером війну пройшли.
Тільки вам відомо, рідненький, чи була нагода у вашого бойового командира ознайомити підлеглих визволителів Криму з параграфами наказу про нагородження. Скоріш за все вручили почесні відзнаки згідно загального списку в невеличкій перерві між боями. Та я його зміст записала: «Виконуючи бойовий наказ по забезпеченню наступу в смузі загороджень противника тов. Мороз Л.К. проявив мужність і героїзм. В ніч з 6 на 7 травня 1944 р. в районі Сапун-гори на відстані 30 метрів від траншей противника під запеклим ружейно-кулеметним вогнем зробив прохід в дротяних загородженнях противника шириною 15 метрів, глибина проходу 120 метрів. Супроводжуючи піхоту в наступі, йдучи в бойових порядках на підступах до Севастополя, тов. Мороз під вогнем противника знешкодив 113 піхотних мін. Тов. Мороз повністю забезпечив просування наших частин через огородження противника».
Милий мій дідусю… Мені горло стискають судоми навіть від цих стандартних статутних фраз, бо в уяві виникає набагато ширша картина того бою. А як же було вам?..
Музейні науковці просили передати щось з ваших речей чи нагород, або ж хоча б орденську книжку, як експонат для музею. Та крім маленької довоєнної фотокарточки нічого в мене не знайшлося…
Чомусь думається, дідусю, що існує якийсь зв’язок (на кшталт супутникового) між вашим теперішнім світом і нашим земним. І все, чим так не хочеться ранити вашу добру душу, ви і без мене знаєте. Тож і кидали свої чесно заслужені ордени та медалі в обличчя тим, кого бачили по інший бік дзеркала, тим, хто запевняє, що і без вас українців, виграли б ту війну. Бо є, виявляється, інша – єдина в світі нація переможців. Напевне, вам дуже боляче від таких слів, бо ж були впевнені, що з вами поруч справжні побратими. Напевне й вони тоді так думали…
04.03.2018
(на фото з онукою Софією на Сапун-горі, 2017р.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780323
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2018
автор: Галина_Литовченко