ЕСКІЗ (замальовка з натури)

Вітряно…  Вітряно  і  морозно.  Певне,  голову  треба  було  чимось  накрити.  Але…  Що  вже  мені  голова,  що  вже  мені  застуда,  коли  все  так?  Зараз  би  впасти,  звалитись  у  лихоманці  і  згоріти,  не  встаючи  вже.  Але  Бог  ніколи  не  дає  смерті,  коли  Його  просять  про  це.  Скупий.  Він  дає  лише  те,  що  самому  забагнеться  і  тоді,  коли  забагнеться.  Дав…
***
Чи  любила  я  когось  хоч  натяком,  хоч  напівнатяком  із  тих,  кого  мала?  Думала,  що  так.  Виявлялось  –  обман,  самообман.  Самообман  –  це  найгірша  брехня.  
Отак  і  жила,  ткала  мішковину,  розмальовувала  її,  як  могла  у  веселі  кольори.  Ні,  гріх  жалітися,  все,  як  у  людей  –  яка-не-яка  робота,  чоловік,  дитина.  Як  там  кажуть?  Хата  і  в  хаті.  Гнала  від  себе  думку,  що  мішковина,  навіть  фарбована  –  це  не  батік.  Жила.  Хіба  одна  я  так  живу?  Живуть  же  люди,  от  і  я  –  живу.
Чи  чекала  чогось?  Ні.  А  чого  чекати?  Все  вже  сталося,  здійснилося,  збулось.  А  воно…  Звалилось.  Оте,  що  неждано-негадано.  Те,  якого  й  чекати  перестала.  Кохання.  Звалилось,  захопило,  закрутило,  накрило  хвилею  і…  Я  не  мала  сил  опиратись.  Та  й  марно  опиратись  долі.
Я  –  заміжня,  він  –  одружений.  Так  –  неправильно,  так  –  не  по-Божому,  так  –  гріх,  але  хіба  кохати  –  то  гріх?
Єдина…  Єдиний…  
Кохана…  Коханий…
Половинко  моя…  Половинко  моя…
Тебе  одну…  Тебе  одного…
На  все  життя…  До  смерті…  З  тобою  хочу…  Завжди…
Чоловік  здогадався  порівняно  швидко  –  в  мене  на  обличчі  все  написано  було.  Ні,  не  написано  –  намальовано.  Радістю  світилася,  щастям  і…  ліжка  уникати  почала.  Ну,  не  могла,  не  могла  з  нелюбим.  Чуйним,  милим,  чудовим,  але  –  нелюбим.  Тому  й  на  питання  чи  маю  когось  іншого,  чи  кохаю  його,  відповіла  –  так.  Важко  було  вимовити  те  коротке  слово.  Не  страшно  –  важко.  Болю  завдавати  важко  завжди  і  самій  боляче.
Сказав:  хочеш  –  іди,  хочеш  –  залишайся.  Не  дружиною  –  сусідкою.  Зрозумів?  Мабуть.  Прийняв?  Та  хто  ж  таке  прийме?  Компроміс.  Гіркі,  Боже,  твої  компроміси.  Хто  зможе  так  довго  жити?  Хто?!  Покажіть  мені!  Товариші,  друзі,  колеги  –  ми  залишились  ними,  подружжям  бути  перестали.  І  штамп  у  паспорті  не  вирішував  нічого.  Ненависті  не  було,  лише  сором,  біль,  туга.  Мені,  певне,  легше  було  –  я  кохання  мала,  взаємне.  Радість,  щастя  дрібку.  Так,  полоскала  наволочки  слізьми  –  коханий  з  дружиною  в  ліжку,  а  я  подушку  обіймаю.  Нестерпно  ставало.  Все  нестерпніше  та  нестерпніше.  Вирішувати  треба  було.  Обирати.  Та  вибрала  я  вже  давно.  Чи  мене  вибрало?  Кохання.  І  ти,  коханий,  вибрав.
***
Я  знала,  коханий.  Не  здогадувалась,  а  зрозуміла,  ще,  коли  вперше  мова  про  це  зайшла,  ще,  коли  перші  твої  доводи-аргументи  твої  почула.  Вони  були  такими  правильними  і  такими  логічними,  але  такими…  недолугими.  Пробач,  коханий,  я  надто  суб’єктивна.  Так,  для  тебе  все  було  долугим,  прости,  я  не  така  освічена,  як  ти  і  прості  слова  сприймаю  просто  і  звично.  Вибач,  так,  ти  правий  –  неправильно  тебе  зрозуміла.  Ти  дарував  мені  радість?  Так,  любий.  Так,  я  вірю,  вірю  тобі.  Так,  все  розумію.  Ти  ж  завжди  називав  мене  розумною  дівчинкою.  Так-так,  все  правильно  –  вона  твоя  дружина  і  ти  любиш  її.  А  мене?  Мене  –  теж?  А-а-а…  А  я  не  вмію  так,  любий…  Ти  нічого  не  обіцяв?  Так,  це  правда.  А  як  же  –  єдина,  на  все  життя,  тільки  з  тобою,  завжди?  А-а-а…  Я  неправильно  витрактувала.  Прости.  Ти  не  можеш  руйнувати  те,  що  будував  півжиття,  бо  це  –  нечесно  щодо  когось?  Так,  любий,  правда.  Будувати  нове  запізно,  а  без  будівлі  ніяк  не  можна?  Вірю.  Я  потрібна  тобі,  коханий,  ти  не  можеш  без  мене?  Вірю,  ти  завжди  казав  мені  правду.  Вона  –  дружина,  а  я  –  хто?  Кохана…  А-а-а…  Єдина…  Найдорожче  мені  віддав  –  серце  своє…
 Ні,  коханий,  вона  –  твоя  кохана,  а  я  –  хво..да.  Для  чоловіка  –  зрадлива  хво..да,  для  тебе  –  просто  хво..да.  Підстилка.  Для  душі,  але  –  підстилка.  Не  шкодуй  за  мною,  коханий.  У  світі  повно  хво..д,  а  кохана  дружина  –  одна.
Люблю  тебе,  до  нестями.  До  смерті  любитиму.  Де  вона?  За  рік,  десять?  Чи  –  за  крок?
***
Холодно  мабуть.  Але  не  відчуваю  ні  холоду,  ні  болю.  Так  усе  заболено,  що  відчути  біль  щастям  видалося  б.
Йду,  простоволоса,  скуйовджена,  перехожі  поглядами  проводжають,  сповненими  презирства,  певне.  Куди  йду?  А  яка  кому  різниця,  куди  йде  хво..да?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773074
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2018
автор: Котигорошко