Сяду в потяг-примару й поїду в далеке минуле,
Де знайомі стежинки давно поросли споришем.
Де дитинства роки, ніби вічності мить, проминули,
А незримі сліди непомітно розмиті дощем.
Із собою візьму у містично-безкрайню дорогу
Теплі спогади милих, яскравих, дитячих подій.
Промайнуть за вікном невеличкі, ошатні городи
І великі ілюзії марних, дівочих надій.
Пробіжать повз вагон краєвиди безкрайні, розлогі,
Де рясніють волошки, вдягнувшись у синє вбрання.
Де біліють ромашки тендітні, стрункі, тонконогі
І журбу навіває у сутінках чорна земля.
Вийду з потягу потай в замрячений кокон світанку.
А він далі помчить крізь туман в інший вимір і час.
Розшукаю єдину, заметену вітром, стежинку,
Що мене поведе по відомих мені лиш місцях.
Зазирнувши в минуле, побачу знайомі картини,
На яких в'ється річка уздовж оксамитових трав.
А вишневий садок коло білої з глини хатини
Шелестить в переливах вечірніх, небесних заграв.
Крізь тини визирає і мружиться мазанка-пічка.
Мовчки тужить колодязь в сльоті дощової сльози.
А в хатині горить на вікні тьмяним полум'ям свічка.
А на стінах - пожовклі світлини й святі образи.
І нехай, хоч на мить, до своєї бабусі прилину!
Пригорнуся до неї, торкнувшись утомлених рук.
А за темним вікном заколише вітрисько калину.
В диких хащах у ніч прокричить розлютований крук.
Сяду в потяг-примару й поїду в далеке минуле,
Де знайомі стежинки давно поросли споришем.
Де дитинства роки, ніби вічності мить, промайнули,
А незримі сліди непомітно розмиті дощем.
10. 12. 2017 Л. Маковей (Л. Сахмак)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765160
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2017
автор: laura1