Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 6. Друзі Гаявати

Мав  двох  друзів  Гаявата,
Їх  він  вибрав  з-поміж  інших,
Завжди  разом  був  із  ними,
Їм  давав  він  праву  руку
Свого  серця,  в  горі  й  щасті;
Чібіабос  це,  музика,
І  безмежно  сильний  Квасінд.

Їх  єднала  рівна  стежка,
Не  устелена  травою;
Ні  пташки  брехень  піснями,
Ні  базіки  й  баламути,
Не  знайшли  таких  між  ними,
Щоб  могли  злобу  зростити.
Мали  між  собою  раду,
З  чистим  серцем  розмовляли,
Думали  і  дбали  завжди,
Як  життя  племен  підняти.

Наймилішим  Гаяваті
Був    ласкавий  Чібіабос,
Щонайкращий  з  музикантів
І  співак  над  співаками.
Був  прекрасний,  мов  дитина,
Дужий  воїн,  але  ніжний,
Був  гнучкий,  як  віть  вербова,
Як  рогатий  олень  статний.

Слухали  його  всі  люди,
Воїни  навкруг  збирались,
Йшли  жінки  послухать  пісню;
Хвилював  він  їхні  душі,
Співчуття  вливав  у  серце.

Сопілки  робив  з  тростини  –
Та  такі  дзвінкі  й  співучі,
Що  струмочок  Себовіша
Зупиняв  своє  журчання,
І  пташки  всі  замовкали;
Спритна  білка  Аджідомо  
З  дуба  теж  не  цокотіла,
А  Вабасо,  кролик,  слухав,
Ставши  в  ріст  на  задні  лапки.

Так!  Струмочок  Себовіша
Промовляв:  «О,  Чібіабос,
Научи  мої  ти  хвилі
Лагідно,  як  ти,  співати!»

Так!  Сіалія*  Овайса
Мовила:  «О,  Чібіабос,
Вчи  мене  мелодій  диких,
Вчи  мене  пісень  шалених!»

Так!  До  нього  дрозд  Опечі
Промовляв:  «О,  Чібіабос,
Вчи  мене  мелодій  ніжних,
Вчи  мене  пісень  веселих!»

І  дрімлюга  Вавонайса
Мовила:  «О,  Чібіабос,
Вчи  мене  мелодій  тужних,
Вчи  мене  пісень  печальних!»

І  природа  звуки  брала
Із  пісень  його  солодких;
Музика  його  душевна
всі  серця  людські  м’якшила;
Він  співав  про  мир  і  волю,
Про  красу,  любов  і  пристрасть,
І  про  смерть,  й  життя  довічне,
Що  на  Острові  Блаженних,
В  царстві  вічності  Понемі,
В  Потойбічності  країні.

Дорогим  для  Гаявати
Був  сердечний  Чібіабос,
Щонайкращий  з  музикантів
І  співак  над  співаками.
Він  любив  його  за  ніжність,
За  чарівність  його  співу.

Дорогим  для  Гаявати
Був  також  могутній    Квасінд,
Найсильніший  серед  смертних,
Наймогутніший  у  світі;
Він  любив  його  за  силу,
Що  єдналась  з  добротою.

В  юності  був  лежнем  Квасінд,
Непоквапним  та  сонливим,
З  дітьми  іншими  не  грався;
Риболовлі  й  полювання
Він  не  знав  –  не  був  як  інші;
Та  всі  бачили  як  постив,
Як  до  Меніто  молився,
Кликав  Духа-Охоронця.

«Лежню  Квасінде!  –  зве  мати  –
Ти  мені  не  помагаєш!
Влітку  просто  так  блукаєш
Скрізь  полями  і  лісами;
А  зимою  у  вігвамі
Над  вогнем  домашнім  гнешся!
Я  в  холодні  дні  зимові
Лід  довбу  для  риболовлі;
Сіть  тягнуть  не  помагаєш!
Сіті  за  дверима  висять
Мокрі,  ствердлі  на  морозі;
Викрути  їх,  Єнадізе!
Йди  і  висуши  на  сонці!»

З  попелу  піднявсь  неспішно
Квасінд,  та  не  був  сердитий;
Вийшов  мовчки  із  вігваму,
Сіті  взяв  він,  що  висіли  
Мокрі,  ствердлі,  за  дверима;
Їх  скрутив  як  жмут  соломи,
Їх  порвав  як  жмут  соломи,
Він  не  міг  їх  не  порвати,
Бо  таку  мав  силу  в  пальцях.

«Лежню  Квасінде!  –  зве  батько–
Ти  мені  не  помагаєш!
Лук  візьмеш  –  і  вмить  зламаєш,
На  кусочки  трощиш  стріли;
Тож  зі  мною  йди  до  лісу  –
Здобич  понесеш  додому».

Йшли  вони  вузьким  розпадком,
Де  струмок  вперед  провадив,
Там,  де  олені  й  бізони
Залишали  слід  в  намулі;
Йшли,  аж  поки  перешкоду
На  тій  стежці  не  зустріли  –
Стовбури  дерев,  що  впали,
Що  впереміш  скрізь  лежали,
Їм  подальшу  путь  закрили.

«Йдем  назад  –  старий  говорить  –
Цей  завал  не  перелізем;
Тут  бабак  пройти  не  зможе,
Білка  тут  не  перескочить!»
Запалив  тоді  він  люльку
І  присів  думки  зібрати.
Та  не  встиг  він  допалити,
Глянь!  Дорога  вже  відкрита;
Стовбури  розкидав  Квасінд  –
Ці  наліво,  ті  направо;
Сосни  стрілами  летіли,
Кедри  кидав  наче  списи.

«Лежню  Квасінде  –  казали
Хлопці,  що  на  лузі  грались,  –
Чом  ти  дивишся  ліниво,
На  валун  обперши  спину?
Йди  тут  з  іншими  боротись,
Разом  кільця  вдаль  метати!»

Лежень  Квасінд  не  озвався,
На  їх  поклик  не  озвався,
Лиш  піднявсь  і  повернувся,
Пальцями  схопив  валуна,
Вирвав  з  ложа  земляного,
Мить  якусь  тримав  в  повітрі
І  закинув  прямо  в  річку,
Прямо  у  стрімку  Поватиньґ,
Де  й  тепер  видимий  влітку.

Раз  пінистою  рікою,
По  порожистій  Поватиньґ,
Плив  з  товаришами  Квасінд;
В  бистрині  бобра  побачив  –
Всіх  бобрів  царя  Аміка.
Той  боровся  з  течією  –  
То  пірнав,  то  появлявся.

Вмить,  не  мовивши  ні  слова,
Скочив  Квасінд  просто  в  річку
І  пірнув  в  кипучу  воду,
Гнався  за  бобром  у  вирах,
Плив  за  ним  між  острівцями,
Був  так  довго  під  водою,
Що  товариші  кричали
З  жахом:  «Горе!  Згинув  Квасінд!  
Квасінда  більш  не  побачим!»
Та  з’явивсь  він  переможно,
На  плечах  своїх  блискучих
Ніс  бобра,  що  був  вже  мертвий,
Ніс  царя  усіх  бобрів  він.

Тож  ці  двоє,  як  казав  я,
Вірні  друзі  в  Гаявати  –
Чібіабос  це,  музика,
І  безмежно  сильний  Квасінд.
В  мирі  довго  проживали,
З  чистим  серцем  розмовляли,
Думали  і  дбали  завжди,
Як  життя  племен  підняти.

*Сіалія  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
6.  Hiawatha's  Friends

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2017
автор: Валерій Яковчук