Вранці вийшло літо бабине з туману,
Падав пасмами йому туман до ніг.
Подарує літо казку чи оману,
Залишаючи багряно-жовтий слід.
Скільки ж тих дощів було, а вже сумуємо,
Як побачимо у небі довгий клин
І в уяві ненароком знов малюємо
Райдужний калейдоскоп тих літніх днів,
Що подарували нам з тобою зустріч,
Повернувши в юність нас лише на мить.
Та себе ми відчували так незручно,
Бо давно в серцях той спогад не щемить.
Незнайомий чоловік в літах, геть сивий,
Щось знайоме поглядом в мені шукав.
Я розгубленність ховала що є сили
В ледь помітній посмішці: Ні, не впізнав!
Вже й пошкодувала, що його окликнула —
Помилилася й таке в житті бува.
І в минуле хвіртка тихо-тихо хлипнула...
Й раптом вслід здивовані його слова:
Та невже це ти, колишня однокласниця?
Вісім років парта нам на двох одна
Й сорок сім, що сивиною густо значаться...
Хлопчик сіроокий і смішне дівча...
На дорогах довгих осінь листопадами
Вкрила густо тих минулих днів сліди.
Вранці вийшло із туману літо бабине,
Плив туман до річки, щоб попить води.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749397
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.09.2017
автор: Радченко