Звичайна дитина

                                                                                             
                           Андрійко,  середній  онучок,  з  самого  малечку    ріс  акуратистом:  найменша  плямочка  на  одязі,  брудні  ручки  чи    ніжки,  обличчя  визивали  у  нього  жах,  зразу  ж  починалася  істерика,  яка  закінчувалася    після  вмивання  чи  перевдягання,  які  не  завжди  проходили  спокійно.  Ми  всі  спочатку  дивувалися,  а    потім  вже  хвилювалися,бо  бувають  же  різні  фобії  —  невже  це  на  все  життя?    Ми  розказували  Андрійкові,  що  бруд  —  це  не  назавжди,придумували  якісь  історії  чи  казки  з  щасливим  кінцем,  але  все  було  марно.  А  ось  Анюта  була  звичайною  дитиною:  бігала  в  одязі  з  плямами,  брудні  ручки  чи  ніжки  її  не  лякали,  а  навпаки  —  вона,  усміхаючись  показувала  розчепирені  пальчики  чи  плями  на  одязі  і  промовляла:  «Фу-у-у!».  Андрійко  грався  залюбки  з  іншими  дітками,  але    не  дозволяв,  щоб  хтось  до  нього  доторкнувся  брудними  руками.  Коли  онучатам  виповнилося  по  три  роки,  вони  вже  самостійно  бігали  на  шкільне  подвір’я,  яке  знаходиться  за  нашим  парканом.  На  ігровій    площадці  завжди  було  гамірно  і  весело.  Біля  дітей  завжди  залишалася  «чергова»  мама  чи  бабуся.    Меньші  дітлахи  годинами  вовтузилися  в  піску,  додому  ми  їх  приводили  замурзаними  і  втомленими.  І  ось  одного  дня,  Аня  і  Андрійко  прибігли  додому  не  дочекавшись,  коли  ми  їх  заберемо.  Вони  забігли  в  двір  з  ніг  до  голови  в  пилюці  і  піску,  голосно  сміючись,  з  такими  щасливими  і  хитрими  обличчями,  наввипередки  викрикуючи:  «Подивіться,  подивіться…».  А  ми  вже  й  самі  здивовано  дивилися  на  Андрійка.  Він  був  такий  брудний  і  такий  щасливий!  А  головне  –  не  плакав,  а  всміхався.  Ми  роздивлялися  онучка,  цілували  брудні  щічки,  пальчики,  долоні  і  теж  всміхалися.  Мами  вже  приготували  чистий  одяг  і  повели  дітей  купатися.  Незабаром  ми  сіли  вечеряти  і  ось  саме  тоді  запитали  Андрійка:  «А  тобі  не  було  страшно  тому,  що  ти  був  такий  брудний?».  Андрійко,  всміхаючись  відповів:  «А  чого?  Аня  була  така  сама  брудна  і  не  плакала».  Ми  всі  полегшено  зітхнули:  «Слава  Богу,  наша  дитина  не  хвора,  а  така,  як  і  всі  дітлахи  -  звичайна.  Просто  для  цього  потрібен  був  час».    З  того  дня  у  моєї  старшої    донечки  прибавилося  роботи  —  Андрійко  забруднювався  швидше  за  інших  і  отримував  від  цього  особливе    задоволення.
                                                                                                                                                                                                                                                                                 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745960
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.08.2017
автор: Радченко