Цього разу синоптики не помилилися. Як обіцяли, так і збулося. Дощ зарядив на кілька днів. Дощ – не дощ, а суцільна мряка з дрібною мжичкою напнула весь навколишній світ, що вже й так встиг змарніти після недавнього літа. Яскраві фарби лишилися в споминах, сірість та убогість пізніх осінніх пейзажів навіває сум та хилить до сну без обіцянки кольорових сновидінь.
Вулицею, тримаючись за ряди штахет поволі пересувається сліпий Федька, задерши догори голову з впалими очницями, які наповнюються дощовою водою, немов сльозами. І куди це його несе в таку погоду?
Тітка Мар’янка виглядає на вулицю з натопленої хати із-за горщиків з розлогими геранями на підвіконні і щиро співчуває поодиноким перехожим, розмірковуючи, що б це могло вигнати людину в таку негоду за поріг.
Федька – напевне до крамниці за хлібом. Жив би, як всі нормальні чоловіки з жінкою, то спекла б нашвидкуруч млинців, або якогось підпалка зварганила б у печі дружина, та хто з калікою захоче возитися. Була раніш у нього за поводиря якась нетутешня самотня жіночка, навіть хатину невеличку з глини зліпила (не без допомоги добрих людей, звичайно), та чогось померла років кілька тому. Ходить відтоді сам бідолаха, постукуючи палицею по висохлій ґрунтовій дорозі в погожу днину та пересувається розмитою дощами вулицею вздовж сільських дворів, чіпляючись за штахетини. Винесла б шматок, та у самої пів-бухінця лишилося. Якщо вже вийшов, то нехай і йде до лавки – хоч якусь копійчину Лариска вторгує.
В низенькі двері побіленого вапном хліва пірнула сусідка Олена з хати навпроти. Напнула на голову стару куфайку і притримує рукою, щоб не сповзла та не стягнула хустину. Не з парасолькою ж до кози йти. В другій руці держить літрову алюмінієву кварту. Більше їй Зойка молока не дасть.
Парасольками мало хто в селі користується. Який з них толк? Голову та плечі сховаєш від дощу, а що нижче – ще сильніш намокне. Для сільської місцевості – надзвичайна розкіш мати сина воєнного, або ж хоча б зятя. Таких щасливчиків у селі – раз, два, та й годі. В непогоду їх видко здалеку по зелених плащ-накидках з глибокими каптурами. Он Михась, коли пасе череду в дощ – біди не має. Хоч стій, хоч присядь в такому плащі – не проникне нікуди вогкість. Вже скільки людей просило його дістати через зятя за будь-які гроші хоча б стару таку одежину, та Михась чи то ціну гне, чи подобається йому виділятися серед односельців – ні в яку.
- Та ви що, люди добрі? Її ж раз на вісім років видають… Це річ дефіцитна!
Неначе люди дурні і не розуміють, що й за могорич можна запросто домовитися про те з якимось прапорщиком з речового складу. У самого ж Михася таких плащів аж два. Бач, як повезло старому! Дочку за офіцера видав, хоча бажав раніш їй в чоловіки якогось еквілібриста, чи дресирувальника, щоб і його Катрусю в цирк влаштував. Показували б її в телевізорі: і батька з матір’ю, і село прославила б. Ще змалечку донька такою гнучкою була, немов з тіста виліплена – не міг нею налюбуватися! І в дівоцтві на сцені сільського клубу в акробатичних пірамідах на самій верхотурі крутилася.
- Моя Катя таке виробляє, таке виробляє! Сама себе с ср..ку поцілувати може, – де треба, де й не треба вихвалявся дочкою батько.
Проте Катерина в циркове училище на гімнастку не пішла. Та воно й на краще. Життя таке ж цікаве, кочове, але про плащ-накидку Михасю нічого було б і мріяти з зятем-циркачем. А тут – аж дві!
… Дощ маніжив по шибках, розвісив краплі на старій гіллястій яблуні під вікном, позаганяв під стріхи та кущі сіромах-горобців. Вже пора б і міру знати – який день по хатах народ сидить. Тітка Мар’янка навіть курей ще не відкривала, хоч давно мала б двері відчинити в хліві. Дивись, так і переплутає півень день з ніччю та почне невпопад кукурікати. Але нехай посидять в сухому приміщенні, а то намокнуть під дощем та виздихають не дай бог її несучки-годувальниці. З ними і яйця у вжитку завжди є, і Лариса в лавку їх надлишок охоче приймає. Наче дрібниця, а борошно та хліб безплатно обходяться тітці.
У дворі через вулицю знову з’явилася сусідка з квартою в руці. Підтюпцем почимчикувала до хати, та перед порогом посковзнулася і ледь не впала. Кварту не впустила, але молока чимало вихлюпнула на гумові боти. Тітку Мар’янку те не насмішило, а навпаки – викликало тихий зойк і співчуття. Хоча б склянка Олені зосталася, а то може й поснідати нічим.
Мар’янка увімкнула телевізор, але екран засніжив, шум здійнявся такий, що вухам боляче… Ото ще халепа! Певно, вітром антену повернуло не в той бік. Доведеться когось із хлопців просити, щоб налагодили, а серіал піде до Олени дивитися.
День тягнувся, як рік. Темно, хоч світло вмикай у кімнаті. Тітка Мар’янка не відчула, як піддалася дрімоті. А схопившись, подосадувала, що вночі тепер не засне. Засунула ноги в чоботи, накинула куртку з капюшоном з плащової тканини та вийшла у двір. Дощ вже, виявляється, скінчився і на вулиці розвиднилося, дарма що час надвечірній. Жінка відхилила двері курника – нехай хоч свіжим повітрям подихає живність. Закрила хвіртку на кілочок та попрямувала через дорогу.
За розмовами перед екраном та пристрастями по Роксолані з її падіннями та злетами скінчився останній прогнозований синоптиками дощовий день. На Олениному обійсті тітка Мар’янка остовпіла здивована та спантеличена. В вечірніх осінніх сутінках яблуня на її подвір’ї буяла рясним цвітом. Диво дивне! Чи знак якийсь? Навіть до хати йти боязко…
Наблизившись до дерева тітка Мар’янка зупинилася і полегшено зітхнула. Голе почорніле від затяжної мряки гілля в місячному сяйві світилося білим оперенням її курочок-несучок. Вони дружно куняли разом з хазяїном пташиного гарему на яблуні, немов на сідалі у хліві. Жінка обережно знімала своїх підопічних з гілок, несла до хліва та садовила на жердини. Ті слухняно піддавалися її турботливим рукам і не здіймали в темряві переполоху.
…На високих вишитих подушках тітка Мар’янка з посмішкою на вустах намагалася заснути в своїй просторій, побудованій давно чоловіком на їх колись велику дружну родину хаті, а перед очима довго стояла вкрита весняним молочно-рожевим цвітом, вперше так рясно розквітла ще молода яблуня-антонівка.
17.06.2017
(На фото картина бахчисарайської художниці Марії Чепелєвої)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738299
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.06.2017
автор: Галина_Литовченко