Покинула Ворскла круті береги,
Хоч з ними, гадалось, не знала нудьги:
Обидва любили, немов наречену, -
На двох неподільну красу незбагненну.
Чому ж, не ховаючи радісних сліз,
Пішла бездоріжжям, забачивши ліс?
Невже їх кохання вважала полоном?..
Обидва повільно із відчаю тонуть.
Забули, що Ворсклі один раз на рік
Снаги вистачає на безліч доріг,
Щоб в лузі провідать калину знайому
Й до верб завітати в прозорі хороми,
І жодне стебло не минуть на путі,
А ніжно скупать в молоденькій воді.
Так просторо хвилям тепер добігати,
Щоб східці погладить найближчої хати,
І знов розбудити припнуті човни,
Й дістатись у лісі до чар глушини.
Спішить надивитися Ворскла й на брості
Вишневого саду, бо тільки у гості
Прийшла до сусідів, що, хоч не в морях,
Але на довічних стоять якорях.
Вже завтра від них відступатиме задки,
Аби кожну мить записати за згадку…
Спокусливо гарне усе навкруги,
Однак незамінні свої береги.
Щоб легше знайти їх, позначки лишила –
Пливуть поміж них табунами крижини.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727159
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2017
автор: Ніна Багата