Не оддалік Феодосії (в Криму, до загарбання звісно ж, років уже зо двадцять тому) я сиділа на піщаному березі біля моря в кріслі, складеному з надувного матраца, і читала книжку «Сакура і дуб».
Місцина та називалася Бухтою Лисиці.
Був липень, друга його половина, коли туристичний сезон якраз у розпалі. Людей, що прибули до моря з різних міст і місць «дикунами» і жили повсюдно у наметах, було в бухті завізно. Хоч не про них ітиметься, та вони в цій повістині мають значення, бо спричинили місце події, сходивши весь пісок уздовж і впоперек і залишили в ньому заглибину на заглибині: якщо наблизити б зір до тверді берегової, як те могла зробити б, скажімо, телекамера, акцентувавши увагу саме на тому, що під ногами, то вийшло б дуже подібно до місячного пейзажу, маю на увазі, що пісок усуціль був покритий кратерами, позалишеними людськими ступінями.
Звісно ж, я не зауважила б тих кратерів, якби не пригода з повчальним результатом, про яку давно збираюся переповісти. І сталася вона… в одному з кратерів у піску обіч мого крісла, складеного, як уже раніше казано, із надувного матраца.
Не знаю, чого саме зір мій відірвався від цікавого читання, але в якийсь момент погляд упав на одну з тих заглибин, на дні якої мурашка, чорна, середніх розмірів, змагалася з силою земного тяжіння, намагаючись вибратися по сипкій похилій стіні нагору, щоб знову провалитися на дно сусіднього, такого ж глибокого для неї, сліду. Але мураха про те не думала, а, обхопивши передніми лапками більшу за саму себе теж чорну, поморщену ягоду, що обси́палася з якогось тамтешнього колючого куща чи напівзасохлої гостролистої травини, намагалася витягти здобич на кромку ями.
Спочатку я спостерігала, як мураха пробувала пхати ягоду вгору перед собою, але ноша її щоразу сповзала вбік, а тоді їхала на дно, тягнучи за собою і невідчепну мураху. Зробивши чимало спроб, мураха змінила тактику, розвернулась «задом наперед», намагаючись таким чином витягти ягоду по піщаній нетривкій стіні слідом за собою, але й так не виходило, бо на середині стіни ягода «ставала важчою» за саму мураху і разом з піщинками, які зсувалися з під ніг комахи, компанія невідворотно їхала на дно.
Спочатку мене розважало спостережене, я навіть посміялася стиха в якийсь момент, бо вся та завзята боротьба мурахи з гравітацією видавалася кумедною. Але дуже скоро азарт, з яким дрібна істота будь-що прагнула доставити їжу ту, так вдало знайдену серед пісків, кудись, де вона мешкала, де її, певно, чекали одноплемінники, а, може, й голодні діти, викликав у мені співчуття.
Стало ясно, що мурашці з ягодою «в руках» самостійно з кратера ніяк не вибратися, і друге, що здобич свою вона не залишить – не відмовиться від неї ні за що. То я і вирішила їй допомогти… допомогти такій само, як сама, живій істоті, справитися з труднощами і непереборними життєвими перешкодами. Я бачила ситуацію в цілому, бо охоплювала картину події відсторонено – згори і збоку, і оцінювала, що зусилля мурахи майже надаремні, але вона завзято боролася і не відступала… навіть не перепочивала – змагалася з випадковими прикрощами долі і не збиралася здаватись… як доводиться, часом, боротися самовіддано і людині.
Отака, варта поваги, життєздатність комахи… і священне майже почуття обов`язку, що ґрунтується на любові до ближніх своїх, і турботі про них, як вияві любові тієї. Бо якби мураха думала тільки про власний шлунок, то вмостилась би в тій ямці та й смакувала б собі тією цінною знахідкою, але ж ні, вона хотіла неодмінно однести ягоду кудись туди, де чекали на неї її ближні. Думаю навіть, що та ягода мала б опинитися в засіках і стати припасом їжі на пору майбутньої і не скорої ще від середини того липня – зими…
Я роззирнулася довкола, шукаючи якоїсь стеблини, щоб нею підштовхнути нагору ягоду, коли мурашка знов дотягне здобич до середини крихкої стіни «кратера», якраз перед тим, як вони почнуть вкотре їхати на дно…
Підходяща стеблина знайшлася, бо ріс не оддалік кущик тамтешньої трави, що випустив кілька стеблин з волоточками, відцвів, дозрів, обсипався і засох давно, а кілька порожніх стеблин все ще стирчали з піску, на диво нічия випадкова нога на кущик той не наступила.
Я озброїлася підручним засобом – тонкою і довгою стебелиною – і приготувалася допомогти завзятій мурасі. Коли знайшла поглядом знайомого кратера, ситуація там настільки змінилася, що спочатку я навіть не могла зрозуміти, що відбувається…
А там стався акт агресії – відвертої і нахабної. В той таки кратер невідь звідки скотилася ще одна мураха, вчепилася в поморщену «нашу» чорну ягоду з протилежного боку і почала тягти здобич до себе, намагаючись відібрати.
Якийсь час я орієнтувалася, спостерігаючи за подією навіть вражено, бо такого повороту не сподівалася.
Мурахи трималися за ягоду з однаковою силою і завзяттям, тільки одна була помітно міцнішою, бо тягла по тій таки крихкій піщаній стіні кратера не тільки ягоду, а й другу мураху, яка повисала з протилежного боку здобичі і впиралася агресору, як тільки могла, намагаючись не поступитися і будь-що втримати цінну свою знахідку.
Врешті, з самого майже краю кратера всі троє падали донизу, обсипаючи при тому і пісок на його дно. Одна зі спроб вибратися нагору навіть вдалася: нападниця, думаю, то саме вона, волоком виволокла на кромку ями і ягоду, і другу («мою») мураху, але всі троє одразу ж скотилося в сусідній кратер і тяганина за ягоду продовжилася там…
Ну, ні…– оговталась я врешті, – так не піде, зараз я тобі допоможу, – звернулася подумки до першої, знайомої мені, мурахи…
Але вона не чула, бо на цю пору протистояння перейшло у вищу фазу активізації і загострення, суперниці влаштували на дні нового вже кратера щось на зразок дикого танцю: кружляли, не випускаючи ягоди з передніх лапок, вибиралися на середину стіни і котилися звідти шкереберть, перекидьки, так намагалися розчавити одна одну, чи хоч би струсити супротивницю з ягоди, але жодній з мурах позбутися іншої не вдавалося…
Зараз, зараз, – сказала подумки я своїй мурасі, - тримайся, бо я вже тут і ось тобі допоможу… – то упавши коліньми на пісок, щоб зручніше було, прицілилася стеблиною, підчепила у тій крутні чужу нахабу-агресорку і буквально вистрілила нею геть.
Нападниця-мураха відлетіла щонайменше на метр від епіцентру події, бо я прослідкувала поглядом за її катапультуванням, інша ж, що так і не відчепилася від ягоди своєї, відчувши полегшення і відсутність конкурентки, ще завзятіше кинулася з ношею, тепер уже тільки своєю, на стіну, вибралася нагору, провалилася в сусідній кратер, але швидко вибралась і з нього: видно, пласт піску тоншав у тому напрямку і кратери ставали мілкішими, то мураха з ягодою досить спритно понеслася геть, перебираючись з однієї ями в іншу…
Я провела її поглядом, пересвідчилась, що вона у безпеці і що справедливість відновлена, тоді всілася знов у своє крісло та взялася за книжку.
«…І так, справедливість перемогла, - з приємністю констатувала я сама з собою результат боротьби. – Отак Вища Сила інколи і людині допоможе, мимоходом ніби, заради тільки самої Справедливості…» - і, вдоволена собою, продовжила читання…
«Почекай…– невдовзі торкнула стиха легенька думка, – а ти справді впевнена, що відкинула саме ту мураху, яка напала?.. вони ж однаковісінькі з виду, як ти могла їх розрізнити, а ще й крутилися, як лопаті пропелера… котра з них була саме та, що спершу початку знайшла ягоду?.. і котрій же з них ти допомогла?.. тим паче, переможниця так енергійно понесла знахідку ту, перемахуючи без особливих зусиль з кратера в кратер – щось не дуже схоже, що була втомленою попереднім тривалим борсанням і наступною боротьбою… та, перша, яку ти захищала, ніяк не могла вибратися з кратера, а оця, що отримала завдяки тобі спірну ягоду, поскакала з нею по ямах, наче кінь…»
Я відклала книжку… я відчула сором… перед собою, чи перед тим, хто питав – лагідно і терпеливо, без осуду, але ніби пропонуючи розмислити над тим, що відбулося?.. певно, перед обома… чи справедливість захистила я, втрутившись не в свої справи, та ще й без необхідного розуміння, чи, переплутавши хто з них, однакових, є хто – посприяла, сама того не бажаючи, агресорові?
…Отака людська справедливість, – сказала я врешті сама собі. – То чи варто людині, а тобі, дорогенька, насамперед, впадати в гординю, допускаючи, що може виступати в ролі Вищої Сили хоч і стосовно дрібних, у порівнянні з собою, істот?
Ні, не варто, бо Вища Сила – це не розмір, не місцеперебування чи точка зору, а Мудрість – «не нашкодити», і Знання – що насправді є Справедливість, в чому вона, де і яка... Відповідь на такі запитання має тільки Господь, а й людина знатиме, якщо Він їй відкриє. Але, втручаючись самовпевнено, самовільно, хай навіть з кращими намірами туди, куди тебе не прошено – ніколи не знаєш, з якого боку опинишся, з боку справедливості чи й навпаки.
… Нещодавно натрапила на цікаву думку стосовно цієї ж таки теми, де автор радить не надто палко вимагати від Бога відновлення справедливості і покарання винуватця, якщо у вас щось відібрано чи й вкрадено, бо, написав той чоловік (не запам`ятала, на жаль, його імені), у результаті можете втратити і те, що у вас ще, з Божої ласки, залишилося… Справедливість – вона справедлива до всіх, а не тільки до ображених.
Комічність же моєї участі у міжусобній війні двох мурах за поморщену чорну ягоду стала остаточно очевидною, коли, блукаючи у роздумах зором довкола місця недавніх пристрастей, зауважила я ненароком, що тими ягодами, за одну з яких спалахнула така непримиренна боротьба, був засіяний весь пісок доокруж мого крісла, зібраного із надувного матраца, в якому я сиділа перед тим, зручно умостившись, читала цікаву книжку і безтурботно насолоджувалася теплом південного сонця і прохолодою морського лагідного вітерця…
«…усе в них, як і в людей», – подумала я про мурах, роздивляючись, з якого саме куща, що росли не віддалік, біля самої підошви рудого глиняного горбка, насипалося на пісок стільки тих чорних дрібних поморщених і сухих ягід.
26.03.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725625
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.03.2017
автор: Валя Савелюк