Зраділи люди, що є змога
Поетами ставати без проблем,
І почали писати "декалоги"
про пташку і кульбабу з ковилем.
А Україну злодії грабують,
Роздерибанили і гроші, і майно.
Поети ж того бедламу не чують,
бо їм, "натурам творчим", все одно...
Ні, - бачу, пишуть про недолю,
про горе безутішних матерів,
про злу ненависну неволю
та каторгу російських таборів.
Але повстати проти супостата
не хочуть ті Парнасові раби -
в них, бачте, люди, крайня хата,
їх обминають цинкові гроби.
Вони жаліють, пестять, співчувають,
І віршики пописують сумні,
Але ворожим бонзам потурають
І вихваляють брехні їх чумні.
Для їхніх "душ чутливих" неприємно
сваритися із слугами Кремля -
бо ж, бачте, страшно, коли ті взаємно
якусь учинять шкоду їм здаля.
Вони готують збірки для нащадків,
Щоб слава їх дісталась іменам,
А в бій ідуть нехай «оті припадки,
Що закликом набридли всім тут нам!
Нехай самі розтрощать в пил всіх тролів,
І олігархам жару піддадуть,
А ми напишем вірші про тополі –
За це ж нащадки славу воздадуть.»
Але не той у Бога має милість,
Хто дбає репутацію свою,
А той, хто викриває підлу гнилість
І власну душу покладе в бою.
Вони тоді здобудуть вічну славу
В очах у Бога навіть, не в людей!
Завдяки їм відродиться держава,
В якій вже не вбиватимуть дітей.
8.09.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VA5e6uDHveE[/youtube]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713411
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2017
автор: ПВО