Осінню сіється в душу
зимно-сирий вітровій,
смуту холодну ворушить
кублом роз'ятрених змій.
П'є з-попід серця... і трунком
повнить надтріснутий дзбан...
В ньому би квітнути руті -
глушить ню буйний бур'ян...
Липне, кервавить, судомить
стигма у серці жива...
Осінь... Печалиться втома.
Бліднуть остатки тепла .
Сипляться, падають долу
зорі прогірклих надій -
инеєм сизим спроквола
стелиться смутку розвій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693741
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.10.2016
автор: Адель Станіславська