…і спозираю я
чорного,
мов надмогильного кру́ка –
величезного літака,
мовби яструба,
гачкувато-дзьобастого,
хижою плямою
на все небо розпластаного –
над містами і селами,
над усіма нами
і над нашими,
догори задертими,
непокритими
головами…
почвара армагеддонна,
ніби армада жахна,
грубими швами докупи спаяна –
так, ніби спільна у неї платформа,
металево-чавунно-чорна
із обрубано-гострими
чорними
крилами –
суне
над містами і селами,
над шляхами,
над задертими догори,
непокритими нашими головами –
над усіма нами…
сама лише тінь її,
величезна-страшна,
під себе усе живе
підмина
і спозираю я:
акурат на курсі чорного ісполіна
стоїть,
лагідно сонцем осяяна,
білостіна
невеличка весела хатина –
безпечно стоїть собі
на зелененькому пагорбі
у простеньких
ситчикових квітках –
чиста і гарна, така,
здається, беззахисна і крихка,
як Великодня кра́шанка…
і спозираю я,
наче хатина,
ясно-радісно-білостіна оця –
домівка моя
назавжди єдина:
ось біля неї
сестри, донька, онука – і я,
а також покійні вже мама і бабця:
українського нашого Роду,
дяка Господу,
непереривна жіноча лінія…
(символічна причетність
Душі Народу?..)
…і спозираю
як суне, грізна і руйнівна,
чорна
залізна громада та,
і видно вже, що ціль її і мета –
беззахисна наша хата,
і усі ми –
з догори задертими
непокритими головами…
густо, низько і страшно гуде:
бомби метати лаштується –
на пониження йде
і відчуваю-бачу я –
ось ще трохи-трохи
і все – у сажу , у попіл,
у обгорілі глиняні ку́ряви-порохи́ –
ось іще трохи-тро-хи…
…і спозираю вже я,
що білостіна,
сонячна, як Великодня писанка,
весела моя хатина –
це Україна…
і суне на неї з неба – невідворотна,
ніким неспинна
чорна залізна гора,
страхітлива москальська почвара
але так само
лагідно,
сонячно і зати́шно
усміхається символічна
хата:
чи вона -
дитинно-наївна,
чи перед Богом свята…
і споглядаю, що черевом,
грубо-чавунно-кованим,
неодмінно проя́ва зачепить
беззахисну ту хатину
за солом`яний дах,
як Великодню писанку –
геть шкереберть перекине
розчавить ущент хатину
черевом грубо-кованим,
але стоїть вона –
сонячна,
мовби замолена-зачарована,
наче витає у інших
віщих далеких снах
…мов наперед своє
щось знає,
і чорна тінь страховидла її не сягає,
і обминає
наведений чудиськом страх:
сяє навстріч віконцями,
наче трьома сонця́ми…
…мов наперед щось знає –
Знає і Вірить вона,
і Віра її – безсумнівна
і споглядаю,
як велетенським
ветхим ворогом-змієм
з неба сповзає
собою ніби сама
загрозлива чорна платформа,
грубо-залізно-склепана,
і за якусь хвилину –
промимо хати – у безодню долину,
у чорну земну
западину,
падає
у далекий за пагорбом мертвий яр:
і чую могутній вибух,
і слідом чую об землю могутній удар…
завалилася гадина чорна,
рухнула глибою-брилою з неба,
бо так їй і треба
…і відчуваю,
як під ногами заворушилась земля,
як судомить планетне тіло
глобальної сили ударна хвиля –
як поверхня всієї Землі гойднулася-затремтіла,
як пройнялися тремтінням пласти в глибині,
у – до ядра самого – планетному лоні…
отак поза хату нашу рухнуло,
навіки-віків згинуло
всепланетне зло,
що півтисячі років тому
на Гнилій Воді звило
було
останнє – третє – своє кубло
…а хатина біла
стоїть на зеленому пагорбі – уціліла:
стоїть непорушно, снопами житніми пишно вшита,
сонцем, як чаша причасна, по вінця налита,
обіч жовтої призьби – сині дрібненькі квіти,
і даровано їй вічно жити
і жити –
сама вишукана Простота
і перед Господом
чистота свята…
22.08.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685121
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.08.2016
автор: Валя Савелюк