З літ дитячих в роки зрілі
Нині виріс Гаявата,
Вмілий в навиках мисливських,
Мудрий у ділах старійшин,
Спритний в ігрищах юначих,
Дужий в праці чоловічій.
Був проворним Гаявата –
Міг стрілу вперед пустити
І так швидко мчати з нею,
Що стріла за ним лишалась!
Міць в руках мав Гаявата –
Міг пустити стріл десяток
Він з такою бистротою,
Що стріла десята мчала,
Коли перша ще не впала!
Мав магічні рукавиці,
Мінджикавун, з хутра лані;
Коли їх вдягав на руки –
Міг тоді ламати скелі,
Міг розтерти їх на порох.
Чарівні мав мокасини
Із оленячої шкіри,
Коли їх взував на ноги
І до ніг кріпив надійно –
Кожним кроком міряв милю!
Часто він питав про батька
Муджеківіса в Нокоміс;
І дізнавсь про таємницю
Дивної краси у мами,
Про безчесність свого батька;
І горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Він сказав старій Нокоміс:
«Йду побачити як батько
Поживає, Муджеківіс,
В брамі Західного Вітру,
У воріт Заходу Сонця!»
Вийшов з дому Гаявата,
Вдягнений в похід, при зброї,
В блузі і штанах зі шкіри,
Пишно вбраний в пір’я й мушлі –
Голова в орлинім пір’ї,
Пояс зроблений із мушлі,
У руках лук ясеновий,
Тятива з тяжів карібу,
В колчані дубові стріли
З вістрям яшмовим і пір’ям,
В рукавицях Мінджикавун,
В чудодійних мокасинах.
Мовила стара Нокоміс:
«О, не йди ж ти, Гаявато,
В царство Західного Вітру,
В Муджеківіса країну,
Бо тебе він чаром вразить,
Вб’є тебе своїм лукавством!»
Та безстрашний Гаявата
Не скорився осторогам,
В ліс пішов широким кроком,
Кожним кроком міряв милю.
Небо бачилось вогненним,
І земля немов вогненна,
Навкруги жарке повітря,
Повне випарів гарячих,
Наче луг і ліс в пожежі,
То горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Він ішов, ішов на захід,
Лань найшвидшу обігнавши,
Антилопу і бізона.
Перетнув він Есконабу,
І могутню Міссісіпі,
Проминув Рівнинні Гори,
Землю Воронів і Лисів,
Мимо жител Чорноногих
Увійшов в Скелясті Гори,
В царство Західного Вітру,
Де на буряних вершинах
Розмістився Муджеківіс,
Володар вітрів небесних.
Сповнивсь страхом Гаявата
Від постави свого батька –
У повітрі вколо нього
Колихалась хмарна грива,
Наче сніг вона блищала,
Наче Ішкуда, комета,
Мов з хвостом вогненним зірка.
Сповнивсь щастям Муджеківіс,
Як побачив Гаявату,
Власну юність він побачив
На обличчі Гаявати,
Упізнав красу Венони,
Що мов вийшла із могили.
«Прошу тебе, Гаявато,
В царство Західного Вітру!
Я давно тебе чекаю!
Юність мила, старість хмура,
Юність щира, старість зимна,
Повернув ти дні минулі,
Молодість вернув жагучу,
І вернув красу Венони!»
Днів багато розмовляли,
Щиро слухали, питали;
Вихвалявся Муджеківіс
Мужністю в часах минулих,
І пригодами тяжкими,
Молодецтвом невгамовним,
Дужим тілом невразливим.
Терпеливо Гаявата
Слухав батька вихваляння;
Тихо з посмішкою слухав,
І ні погляд, ані слово,
Не розкрили його душу.
Та горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Запитав лиш: «Муджеківіс,
Може щось тебе вразити?
Може щось тебе злякати?»
І могутній Муджеківіс,
В похваляннях запишавшись,
Відповів: «Ніщо не може,
Може тільки чорна скеля,
Може тільки згубний Вобік!»
Глянув він на Гаявату
Мудрим поглядом привітним,
З батьківською добротою,
Глянув з гордістю на вроду,
На струнку його поставу,
Запитавши: «Гаявато,
Може щось тебе вразити,
Може щось тебе злякати?»
Обережний Гаявата
Помовчавши, як непевний,
Стримано, немов з ваганням,
Відповів: «Ніщо не може,
Може очерет високий,
Може лиш стрункий Апуква!»
І як тільки Муджеківіс
Встав, щоб очерет зірвати,
З жахом крикнув Гаявата,
З жахом показним він крикнув:
«Кейґо! Кейґо! Не торкайся!»
«Досить! – мовив Муджеківіс,
Я насправді не торкнуся!»
Потім інше говорили –
Перш про рідних Гаявати,
Про Вейбуна, Східний Вітер,
Про Південний, Шавондасі,
І про лють Кабібонокки;
Теж про матір Гаявати –
Дивної краси Венону,
Як вона родилась в лузі,
Смерть її, про що Нокоміс
Пам’ятала й говорила.
І він крикнув: «Муджеківіс,
Так це ж ти убив Венону,
Взяв її життя і вроду,
Вирвав Лілію на Лузі,
Розтоптав її ногами;
Ти! Признайся! Признавайся!»
І могутній Муджеківіс
Розпустив за вітром чуба,
Похилив чоло в стражданнях
Із безмовним знаком згоди.
Вмить піднявся Гаявата,
З грізним поглядом і жестом
руку він на чорну скелю
положив, на згубний Вобік.
В рукавицях Мінджикавун
На частини збурив скелю,
Розламав всю на кусочки,
Кинув люто їх на батька,
(Був у скрусі Муджеківіс),
Бо горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Та цар Західного Вітру
Гнав куски назад від себе
Ніздрів подихом могутнім,
Ураганом повним гніву,
Гнав на кривдника назад їх;
Очерет схопив, Апукву,
Рвав стеблини і коріння
Скраю лугу на болоті,
Очерет тягнув з багнюки;
Та сміявсь лиш Гаявата!
Почалась смертельна битва,
Попліч серед гір високих;
Із гнізда чувсь крик орлиний,
То Кеню, орел воєнний,
Сів на скелі поза ними,
Крилами махав над ними.
Мов стрункі дерева в бурі,
Очерет схилявсь гігантський;
Нагромадженням великим
Впав із громом згубний Вобік –
Лиш земля навкруг здригалась
Від немислимої битви,
Крики повнили повітря,
Тільки грім гірський могутній
Озивався: «Беїм-вава!»
Став відходить Муджеківіс,
Кинувсь з-понад гір на захід,
Спотикаючись об гори,
Три доби тікав від битви,
Та його гнав Гаявата
В браму Західного Вітру,
До воріт Заходу Сонця,
До землі глухого краю,
Де у просторі пустому
Сонце зникне, як фламінго
У гнізді вночі зникає
На печальному болоті.
«Досить!» – крикнув Муджеківіс, –
«Досить, сину, Гаявато!
Вбити ти мене не зможеш,
Бо безсмертного не вбити.
Дав тобі випробування
Я, щоб знать твою хоробрість,
Тож прийми трофей відваги!
Йди додому, до народу,
Там живи, працюй із ними,
Відмивай від бруду землю,
Очищай озера й ріки,
Знищуй монстрів й ворожбитів,
Вендіґоу всіх, гігантів,
Все гадюччя, Кенабиків,
Як я знищив Міші-Мокву,
Велетенського Ведмедя.
А як Смерть прийде до тебе,
Очі Поґука жахливі
В темноті тобі засяють,
Наділю тебе я царством –
Під свою візьмеш ти владу
Вітер Західно-Північний,
Вітер батьківський, Ківейдін.»
Так звершилась славна битва
В давні дні жахливі Ша-ша,
В дні, що вже давно минули,
В царстві Західного Вітру.
Ще й тепер сліди мисливець
Бачить в горах і долинах,
Очерет гігантський бачить
Над озерцями й струмками,
Бачить Вобіка каміння,
що лежить в усіх долинах.
Йшов додому Гаявата;
Милий краєвид навколо,
У повітрі запах ніжний,
І тяжка гіркота гніву
Повністю в душі затихла,
В голові бажання помсти,
Стих у серці жар палючий.
Тільки раз свій крок сповільнив,
Тільки раз зробив зупинку –
Вістря стріл собі придбати
В стріл Майстерника старого,
Що в краю Дакотів мешкав.
Де блищали між дубами,
Водоспади Мінегаги,
Сміючись неслись в долину.
Там Майстерник стріл умілий
Вістря стріл робив з каміння,
Вістря стріл із халцедону,
Вістря з кременю і яшми,
Шліфував, гострив їм леза,
Щоб блищали, гострі й цінні.
Мав дочку він чорнооку,
Буйну наче Мінегага,
Вдачу мала норовливу,
Очі хмурились й сміялись,
Ноги жваві наче річка,
Як вода спадали коси,
Сміх лунав неначе пісня.
Він назвав її в честь річки,
Він назвав в честь водоспаду:
Мінегага, Води Сміху.
Чи ж були це стріл лиш вістря,
Вістря стріл із халцедону,
Вістря з кременю і яшми,
Що спинили Гаявату
В дальньому краю Дакотів?
Чи ж не дівчину хотів він
Бачити, ці Води Сміху,
Що з-за пологу дивилась,
Чути шелест її сукні,
Там, за пологом тремтливим;
Так як бачить Мінегагу,
Що поблискує крізь віти,
Так як чує Води Сміху,
Що сховалися за віти?
Хто розкаже про уяви,
Думи в голові юначій?
Що за мрії про прекрасне
Грали в серці Гаявати?
Все сказав він для Нокоміс,
Повернувшись в хижу смерком:
Як зустрів він свого батька,
Як з ним бився Муджеківіс,
Не сказав він лиш про стріли,
Не сказав про Води Сміху.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
4. Hiawatha and Mudjekeewis
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682924
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2016
автор: Валерій Яковчук