Максиміліан ВОЛОШИН (З циклу "Кимерийские сумерки")
ПОЛЫНЬ
Костер мой догорал на берегу пустыни.
Шуршали шелесты струистого стекла.
И горькая душа тоскующей полыни
В истомной мгле качалась и текла.
В гранитах скал — изломленные крылья.
Под бременем холмов — изогнутый хребет.
Земли отверженной — застывшие усилья.
Уста Праматери, которым слова нет!
Дитя ночей призывных и пытливых,
Я сам — твои глаза, раскрытые в ночи
К сиянью древних звезд, таких же сиротливых,
Простерших в темноту зовущие лучи.
Я сам — уста твои, безгласные как камень!
Я тоже изнемог в оковах немоты.
Я свет потухших солнц, я слов застывший пламень
Незрячий и немой, бескрылый, как и ты.
О, мать-невольница! На грудь твоей пустыни
Склоняюсь я в полночной тишине...
И горький дым костра, и горький дух полыни,
И горечь волн — останутся во мне.
1906
ПОЛИН
Згасало вогнище на березі пустелі.
Шуміли шелести, неначе струмінь скла.
Обтяжлива душа в полИновій пастелі
У млосній тьмі гойдалася й текла.
В граніті скель – геть виламані крила,
Від пагорбів тяжких земля хребет лама.
Від нехтувань вона позбавилася сили.
Вуста Праматері, яким і слів нема!
Дитя ночей цікавих і вразливих,
Я сам – твій зір стоокий в темноті
До сяєва зірок прадавніх сиротливих,
Що промені у ніч проклали золоті.
Я сам – вуста твої, мов камінь безголосі!
Я занедужав теж в оковах німоти.
Я світло згаслих сонць, я слів застиглі роси.
Незрячий і німий, безкрилий, як і ти.
Моя невільнице! Схилюся на рамена
Твоїх пустель, що в північ – мовчазні.
Гіркий дух полину і дим гіркотний в гени
Проникнуть і залишаться в мені.
25.07.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680180
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2016
автор: Галина_Литовченко