Що з цього вийде – не знаю. Про що буду розповідати? Про себе. Про свої мрії і думки, сумління і впевненість, біль втрати і розпачу, про кохання і розчарування. Буду писа-ти про життя, поле якого пройти не так то і просто, а головне – навчитися йти стежкою долі не шкопиртаючи, не падаючи, бо підійматися завжди важче, чим впасти. Писатиму про родину, про минуле, теперішнє і майбутнє. Точно знаю, що останні рядки буду писати не я, а мої діти, онуки і правнуки.
Життя зовсім недавно подарувало мені шістдесят першу весну. А я згадую минулий рік, той день, коли мені виповнилося шістдесят. З самого ранку я відчувала несподіване й незнайоме занепокоєння, відчай, розпач і розгубленість. Свята не відчувала зовсім, хотілося заховатися від усіх і від усього, виплакатися, посидіти в німій, стривоженій тиші з заплющеними очима … і все. Заховатися не було можливості, а ось плакала я мовчки, кусаючи губи, не хотіла, щоб Саша почув моє хлипання. Здавалося, що Вовка, брат, був поруч і так само, як і я, не розумів, що зі мною відбувається.Він дивився на мене великими,сумними очима і посміхався. Від його усмішки серцю ставало ще важче, а відчай все відчутніше огортав мене з голови до ніг. Вовка ніколи не відчує того, що відчуваю зараз я,бо ніколи вже не доживе до шістдесяти, як, ймовірно, не дожив до п’ятидесяти років. В пам’яті прокручувалися кадрами фільму дитинство,юність, зрілі роки. Кадри повторювалися і повторювалися, ніби минуле хотіло засвідчити, що нічого не забулося, не загубилося в вирії років і миттєвостей. Знову і знову в спогадах я поверталася в той день, коли ми відзначали мамині шістдесят і я її запитала: «Невже це зима твого життя, мамо?». Вона усміхалася: це тільки шістдесят років, шість десятків, донечко».Тепер я сама в себе запитую: «Невже це зима мого життя?».
Життя прожити – не поле перейти. І справді поле довжиною в шістдесят один рік пройти було нелегко і водночас цікаво. На моєму шляху зустрічалися люди, які підтримували чи не розуміли мене, яким я довіряла чи просто залишала їх на обочині свого життя і йшла далі без них, не шкодуючи, але пам’ятаючи все чому вони мене навчили:не довірятися, не бути надто відвертою і не розкривати душу всім підряд, віддаючи на чужий розсуд свої почуття. За це їм щиро дякую.
З чоловіком мені пощастило. Але це я можу сказати зараз, а колись… було важко від непорозумінь, від надокучливого побуту, який заглушував почуття, як бур’ян городину. У кожного із нас була алергія на повсякчасні, не завжди радісні і за короткий час остогидлі сімейні обов’язки, до яких ми звикали важко й виходило не завжди добре. Робота, перша донечка Оленка, заочне навчання,будівництво - це навалилося якось несподівано важко і надоїдливо. Іноді від розпачу і відчаю кохання забивалося в найтемніший куточок душі і терпляче чекало свого часу, боячись навіть обізватися і нагадати про себе. А ми ще не розуміли, бо не мали якогось життєвого досвіду, що й найтерплячіші почуття, можуть втомитися терпіти і чекати,борса лися в життєвому вирії і тонули все глибше і глибше в образах, сварках і непорозуміннях. Коли народилася друга донечка Наталка, ми вже дечому навчилися:терпінню, менше ображати і ображатися, розуміти один одного, але ще втече немало води до того часу, коли ми зрозуміємо, що інакше жити, без побуту з його вічними проблемами, просто неможливо, бо побут – головна складова життя. Час біг, річка мого життя глибшала,наповнювалася різними подіями: значущими і майже непомітними. Щось відкарбувалося в пам’яті назавжди,а щось - губилося в минулому, як камінці на дні гли-бокої річки. Дівчатка росли, прийшов час і вони одна за одною,через два місяці, вийшли заміж. Невдовзі стали мамами, а ми – дідом і бабою, онуки Аня і Андрійко внесли в наше життя приємні і цікаві зміни. Деякий час в нашій оселі було гамірно і весело, водночас важко, бо три сім’ї під одним дахом – це випробування і надзвичайно непросте. В цей період так неочікувано пішли в вічність мої батьки. Пройшло більше п’ятнадцяти років, а я й досі не можу звикнути до цієї втрати.Часто, надто часто, я згадую останні хвилини їхнього життя. Донечки і чоловік підтримували і розуміли мене,але поступово я навчилася все менше показувати свої почуття, бо й рідних треба берегти, вони так,як і я, дуже важко переносили цю втрату.Потім дітвора роз’їхалися вже по своїм домівкам, а ми залишилися вдвох.Звикали довго до незвичної тиші в хаті і до того, що діти до нас приходять в гості. Погостювавши, вони йшли до себе додому, де жили своїм життям, в якому з’явилися нові традиції, звички, особисті свята. З зятями Юрієм і Арсеном в нас рівні, досить теплі,без зайвих обов’язків, стосунки.
Коли старшим онучатам було по дев’ять з половиною років, менша донечка подарувала нам ще одного онучка – Віктора. Ми знову з головою пірнули в світ прекрасних почуттів, переповнених ніжністю і радістю. Вітя народився взимку, 2 січня, зима була сніжною, морозною, але ми кожної неділі чи суботи спішили в гості до молодшої донечки, щоб побавитися з меншеньким, потримати його на руках, поколисати, притулити малесеньке диво до себе і знову відчути таку безмежну ніжність і радість, що аж дихання перехоплює. А через одинадцять місяців сталася ще одна важка і раптова втрата – не стало чоловікового батька, мого свекра, якого я вважала своїм другим татом, бо він, справді, відносився до мене, як до дочки.На сьогодні жива моя свекруха, їй вісімдесят вісім років, останні чотири – прикута до ліжка.Я її називаю мамою - це й не могло бути інакше, бо вона відноситься до мене, як до рідної дитини.
Час йшов, ми стали пенсіонерами. Живемо в злагоді, бо вже й справді навчилися даремно не ображати і ображатися, терпіти і розуміти один одного. Через декілька днів старшим онучатам, Ані і Андрію, виповниться по двадцять років. Аня навчається, в особистому житті все складається добре. Андрій закінчив технікум, вже працює, створив свою сім’ю, чекає на первістка.А ми чекаємо на правнуча. І так хочеться, щоб поля життів наших дітей, онуків і правнуків були довгими, широкими, щедрими на кохання, радість і щастя, а випробування життям вони пройшли без сумнівів, сліз і болю. Пройшли впевнено і достойно.
Я дуже вдячна донечкам за те, що вони майже ніколи не тривожать мене своїми проблемами, сімейними чи побутовими. Вони будують самі свої стосунки в сім’ї, виховують по-своєму дітей.І якщо вони бережуть моє серце,не розказуючи про свої проблеми – це не значить,що вони мені не довіряють чи не поважають. Зовсім ні. Вони люблять, цінують і поважають мене, прислухаються до моїх порад, а я прислухаюся до їхнього бачення, як треба йти полем життя, бо як же може бути інакше? Я – не знаю.
Майже всі мої мрії збулися, окрім однієї: я так і не купила теплої махерової кофтини мамі зі своєї першої зарплати – це була моя найперша доросла мрія.Не здійснилася, так вишло. Я все життя картаю себе за те, що не змогла піти проти волі батька, бо він вважав, що гроші повинні були йти в загальний бюджет сім'ї і не інакше.Вже після того, як я вийшла заміж були різні подарунки, але ж... Надіюся, що моїм дітям, онукам і правнукам буде не соромно за мене. Я отримала вищу освіту, про це дуже мріяли мої батьки; я навчилася перетворювати свої думки, спогади, сумління в вірші і прозу, про це дуже мріяла і вірила в мене мама. Я люблю свою сім’ю, не вимагаючи чогось зайвого від дітей і онуків. Я вірю, що вони навчилися пам’ятати тих, хто вже пішов від нас в вічність. Я вдячна своїй долі і Янголу-охоронцю за все що сталося і ще станеться в моєму житті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675135
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.06.2016
автор: Радченко