Вниз крізь сутінки вечірні,
В днях, що вже пішли в непам’ять,
У віках давно забутих,
Впала з місяця Нокоміс,
Впала чарівна Нокоміс,
Як дружина, та не мати.
Гралась в лозах виноградних,
З подругами колисалась,
Та суперниця ревнива,
Повна заздрощів і злоби,
Гойдалку з лози зламала,
Перерізала надвоє, –
Впала злякана Нокоміс
Вниз крізь сутінки вечірні
В лузі Мускодей на трави,
На прилуку повну цвіту.
«Глянь! Зоря!» –казали люди;
«З неба зірка вниз спадає!»
Там де папороть із мохом,
Там між лілій білосніжних,
В лузі Мускодей, у травах,
В світлі місяця і зірки,
Повила дочку Нокоміс.
Їй дала ім’я Венона,
Первістці зі своїх дочок.
І росла дочка в Нокоміс
Наче лілія у лузі,
Дівчина струнка, висока,
Як блиск місяця прекрасна,
І така ж, як сяйво зірки.
І Нокоміс дуже часто
Їй казала й повторяла:
«Муджеківіса лякайся,
Бійся Західного Вітру;
Ти не слухай, що він мовить,
Не лягай на трави в лузі,
Не схиляйся серед лілій,
Щоб тебе він не покривдив!»
Та вона не стереглася,
Мудрих слів вона не чула,
Й Вітер Західний надвечір,
Ідучи по травах прерій,
З листям, квітами шептавшись,
Цвіт і трави нахилявши,
Гарну там знайшов Венону,
Що лежала серед лілій,
Спокусив солодким словом,
Звів жагою, аж вродила
Сина смутку і любові.
Так родився Гаявата,
Син родивсь на здивування;
Та в цей час дочка Нокоміс,
Гаявати ніжна матір
Вмерла в муках – її кинув
Вітер Західний невірний,
Безсердечний Муджеківіс.
За дочкою довго вголос
Гірко плакала Нокоміс:
«О, щоб я була померла!
О, щоб я пішла з тобою!
Не було б плачу і праці,
Вагоновін! Вагоновін!»
Поблизу від Ґітчі Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
Розміщавсь вігвам Нокоміс,
Дочки Місяця, Нокоміс,
Темний ліс за ним виднівся,
Хмурі сосни там здіймались,
І ялини із шишками;
Перед ним ясніли води,
Сонячні прозорі води,
Билися Великі Води.
Зморщена стара Нокоміс
Там ростила Гаявату,
В люльці липовій гойдала,
В мох і лепеху вгортала, –
Сповитком був тяж карібу;
Плач стишала вередливий:
«Ша! Ведмідь тебе почує!»
І, гойдаючи, співала:
«Люлі, любе совенятко!
Хто там світить у вігвамі? –
Чиї очі у вігвамі?
Люлі, любе совенятко!»
Вчила там його Нокоміс
Знати зорі сяйні в небі;
Коси Ішкуди, комети,
Показала полум’яні;
Показала Смерті Танець
Духів воїнів у зброї,
Що летіли в край північний
У ночах Зими морозних;
Показала шлях у небі –
Стежку привидів і тіней,
Що неслися просто в небо,
Повне привидів і тіней.
В літні вечори у дверях
Забавлявся Гаявата –
Слухав тихий шепіт сосен,
Слухав як плескались води,
Музику, слова чудесні;
«Мінні-вава!» – чув від сосен,
«Мудвей-ошка!» – грали води.
Світлячок там Ва-ва-тейcі
Пролітав у тьмі вечірній,
Вогником своєї свічки
Осявав кущі та поріст.
І співав дитячу пісню,
Пісню, що дала Нокоміс:
«Ва-ва-тейсі, комашино,
Біло-вогняне створіння,
Що поблискуєш вогнями,
Засвіти для мене свічку,
Поки я в постельку ляжу,
Поки очки я закрию!»
Бачив він, як круглий місяць
Піднімався над водою,
Бачив плями, тінь на ньому,
Шепотів: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Якось воїн, дуже лютий,
Взяв свою бабусю й кинув
У пітьму нічного неба;
І закинув аж на місяць –
Тож ти бачиш її тіло».
Бачив райдугу на небі,
Неба східного веселку,
Шепотів: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Квіти це цвітуть у небі,
Квіти із лісів зелених,
Усі лілії із прерій,
На землі коли зів’януть,
То цвітуть над нами в небі».
А як чув вночі із лісу
Регіт, гукання совині,
«Що це, що?» – кричав у жаху,
І питав: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Це сова із совенятком
Щось кричать на своїй мові,
Сваряться межи собою».
Тож маленький Гаявата
Так учив пташину мову,
Вчив їх назви, таємниці –
Як будують гнізда влітку,
Де ховаються зимою;
Їх зустрівши, з ними мовив,
Звав «курчатка Гаявати».
Він вивчав і мову звірів ,
Вчив їх назви, таємниці –
Як бобри хатки будують,
Де білки кладуть горіхи,
Як так швидко мчить карібу,
Кролик чом такий лякливий,
Їх зустрівши, з ними мовив,
Звав братами Гаявати.
А Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Мандрівник і красномовець,
Друг похилої Нокоміс,
Лук зробив для Гаявати
З гілки ясена пругкого,
Стріли виробив із дуба
З вістрям з кременю і пір’ям,
Тятиву ж – зі шкіри лані.
І сказав для Гаявати:
«Йди, мій сину, в ліс дрімучий,
Там де олені всі разом,
Вбий нам оленя міцного,
Вбий нам рогача важкого!».
І вперед, у ліс дрімучий,
Рушив гордо Гаявата
Сам, зі стрілами і луком;
І пташки йому співали:
«Не стріляй нас, Гаявато!»
Дрізд співав йому, Опечі,
І сіалія* Овайса:
«Не стріляй нас, Гаявато!»
А над ним, на старім дубі,
Білка Аджідомо гралась
І до нього з віт дубових
Щось кахикала й тріщала,
Сміючись, його просила:
«Не стріляй же, Гаявато!»
Скочив кролик вбік зі стежки
І на відстані чималій
Випроставсь на задніх лапках;
Хоч зі страхом, та глузливо
До стрільця малого мовив:
«Не стріляй же, Гаявато!»
Він же йшов і їх не слухав,
Він про оленів лиш думав,
В їхній слід упивсь очима –
Слід, що вів його до річки,
Вів до броду через річку;
Він ішов як напівсонний.
Він засів у кущ вільшини,
Щоб на оленя чекати,
Поки не побачив роги,
Очі, що дивились з гущі,
Ніздри, що ловили вітер, –
То на стежку вийшов олень,
Весь у плямах світла й тіні.
Серце Гаявати билось
І тремтіло мов листочки,
Мов листочки на березі,
Як на стежку вийшов олень.
Гаявата звів коліно
І прицілився стрілою;
Ледве гілка колихнулась,
Ледь листочок ворухнувся,
Та рвонувсь обачний олень,
Разом ратицями тупнув,
Прислухавсь, піднявши ногу,
Просто на стрілу він скочив;
Ах! Стріла уже співала,
Як оса у нього впилась!
Мертвий олень впав у лісі,
Біля броду через річку;
Серце в нього зупинилось,
Але серце Гаявати
Гучно, радо стукотіло –
Оленя він ніс додому,
Де Іагу і Нокоміс
Радісно його вітали.
З шкіри оленя Нокоміс
Зшила плащ для Гаявати,
З м’яса оленя зварила
В честь його обід святковий.
Все село прийшло на учту,
Всі вітали Гаявату,
Називали «Мужнє Серце» –
Сон-ґетага, Ман-ґотейсі!
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
3. Hiawatha’s Childhood
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671470
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2016
автор: Валерій Яковчук