[i]Продовження[/i]
(початок - http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658442)
***
Весільний салон «Лілея» здавалось ще трохи і трісне. І від надміру людей,
що тлумилися у його кородирах, і від нестерпної спеки, котрою розродився
серпень. Як переношена дитина виглядало це сонце, що просочувалося в усі
щілини салону і вологими лампасами приклеювалося до плечей весільних
гостей, що багнули тільки одного – якомога краще вийти на пам’ятній знимці.
Кондиціонер на стіні гудів так, ніби йому ось-ось мало щось статися. Проте
ніхто не звертав уваги на його гудіння, бо ніколи, бо чи він один тут такий
гудючий?
Вадим так само не мав часу на жодні прислухання, носився по салону, як
навіжений. Був на підхваті у Сашка. То принести молодій води з льодом мусив,
то тато молодого десь запропастився… То… то… то…
Хлопець полегшено зітхнув, коли вже було по всьому і їхня гучна упріла
компанія нарешті зібралась до купи і почала рухатися до виходу. Звісно там, на
вулиці, при такій температурі легше не буде, але в даний момент вхідні двері
салону виглядали якимсь незвіданим спасінням. Ще кілька кроків і ця галаслива
компанія розсиплеться по вулиці, як кольорові фантики, голосно пирхаючи і
вдихаючи спасенну свіжість.
Вадим ішов попереду всіх та коли до дверей залишилось кілька кроків,
став, як вкопаний, так різко, що молодий з молодою ледь втримали рівновагу.
Сашко вже готовий був дати доброго штурхана другові та, коли підняв голову,
сам застиг, як постамент…
До фотосалону заходила Соня, під руку з худорлявим високим чоловіком,
усміхнена, щаслива, у білопінному мареві пишних складок весільної сукні…
***
Навіть грім серед ясного неба більш можливий і жданий, аніж ця зустріч.
Соня тільки-но побачила Вадима, як ніби хтось наміцно прибив її ноги до
блискучої кахельної підлоги і зрушити з місця вже не могла. Все навколо вмить
перестало існувати. Все, окрім постаті Вадима, окрім його великих чорних очей,
які, здавалось, критично наблизились до дівчини і готові були проковтнути її
всю. Вони розросталися до великих чорних кіл, які пульсували, і збільшувалися-
збільшувалися. В тих колах клекотала німа загроза, вирувала буря нерозуміння,
з них вихлюпувала повінь розпачу, вереск протесту…
Раптом хлопець ринувся до Софії, та Сашко вчасно встиг втримати друга
за плечі. За мить міцно стиснув його руку і силоміць поволік на вулицю.
За ними одразу ж поспішили решта. Обминаючи Софію, кожен з
неприхованим осудом дивився на неї. Піки гострих поглядів протинали дівчину
наскрізь, від очей до серця, від кожної клітинки тіла до кожного атома душі.
Навіть маленька дівчинка, що йшла за руку зі своєю мамою, якось недобре
глипнула на Соню. Хоча напевне не розуміла тої трагедії, що розігралася перед
її невинними очима…
[i](Далі буде)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658833
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.04.2016
автор: Леся Геник