Часом мені стає дуже дивно, що я і досі можу дихати. Дихати прогнилим наскрізь повітрям.
Воно смердить людським егоїзмом.
Ми засмічуємо і знищуємо усе до чого торкаємось. Наче Мідас, але не в золото перетворюють наші пальці, а в купу мотлоху.
Сліпі – до своїх вчинків, глухі – до стогонів змученої Землі. Як вона себе почуває? Наче мати, зраджена власними дітьми, ми вбиваємо її власними руками, заради власного задоволення власних потреб.
І вже зовсім не Homo Sapiens, лише Людина Байдужа.
Мені соромно, коли я йдучи лісом, бачу порозкидане навсібіч сміття, соромно, коли, коли читаю про жорстоке ставлення до тварин, про масове вирубування лісів, про занесення чергового виду тварин чи рослин до Червоної книги.
Мені соромно, за те як ми себе поводимо, і хочеться попросити вибачення в Землі. За нас усіх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648886
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2016
автор: Марамі