Дитинство завжди згадується епізодами, які складаються в яскравий малюнок мозаїки. Частіше всього я згадую те, як любила безкінечно дивитися в небо.
Небо живе своїм, особистим, життям. Цікавим і незрозумілим своїми змінами, такими раптовими і такими непередбачуваними, як і наше, людське життя. На небо можна дивитися безкінечно, бо щомиті хмаринки змінюють свою форму, колір і напрямок або раптово розбігаються, тікають, ніби чогось перелякавшись, дають нам можливість знову бачити чисте, яскраво-синє небо. Саме в ці хвилини самі по собі придумуються якісь історії чи казки.
Частенько, лежачи на спині в високій траві, я дивилася в небо і уявляла на що буде схожа хмаринка-кіт через мить. І, як би я не хотіла, щоб хмаринка-кіт стала рицарем чи красивою жінкою в довгій
мережевній сукні, вона раптово перетворювалася на горбатого діда з ціпком або шикарну, чудернацьку квітку. Хмарки не спинялися ні на мить: вони то збиралися докупи, то розбігалися далеко одна від одної, ніби гралися в якусь, тільки їм знайому гру. Час, ніби зупинявся. Здавалося, що я його не відчуваю,бо в ці хвилини в світі я була одна і … небо, яке жило своїм, особистим, життям. І ось несподівано попливла хмарина-замок, вежі якого були напівзруйновані, а за ним – Попелюшка з кришталевим черевичком в руці. Я ж зразу починала придумувати нову казку, головною героїнею в ній була – я. Я не була Попелюшкою, у мене, слава Господу, не було огидної, злої мачухи, я була сама собою. Я, як і в житті, так і в казці, довіряла всі свої сумління і радості мамі, бо вона була не тільки мамою, а ще й моєю найліпшою подружкою, на все життя. Це мама навчила мене дивитися в небо і бачити, відчувати, як воно живе, як змінюється. Коли ми разом з нею дивилися в небо, чомусь по-різному бачили одні і ті ж хмаринки, бо я була підлітком, а мама – мудрою жінкою, яка мала певний життєвий досвід. Мене завжди дивува-ло, що мама бачила набагато більше, чим я. Вона бачила нездійсненні мрії, бачила своє минуле і майбутнє.
Пройшли роки, мами вже немає, я вже давно бабуся. І тепер я так само, як і мама, в чудернацьких формах хмар і хмаринок, бачу зовсім інші фігурки, аніж мої онуки, бо вони – підлітки, а я – жінка з певним життєвим досвідом. Ось і сьогодні я дивлюся на небо і мені здається, що поруч зі мною стоїть мама. Хоча вона вже давно дивиться на мене з вічності, але я її відчуваю поруч, бо в світі буває чудо: мамина душа прилітає на землю, щоб разом зі мною довго дивитися в безмежне небо і придумувати нові казки чи історії, в яких будуть епізоди з мого минулого чи майбутнього життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610583
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.10.2015
автор: Радченко