Пилип Каламайко проживав з сім'єю в колишній слободі «Свато-ве-Лучка», яка вже перетвори-лася в місто, яке залишило за собою назву Сватове. Він з діда-прадіда був середняком: мав декілька гекта-рів землі, 2 корови, свиней, багато птиці, коня і кобилу з лошам. Пилип був працьовитим, кріпким і жінку, Ганну, вибрав вродливу, дотепну і вдалу господиню. В їхній сім'ї було одинадцятеро дітей: сім дівчаток і чо-тири хлопчика. В 1928 всі діти, окрім найменшої, Наталки, вже відійшли від батьків і жили своїми сім'ями.
Далі розповідь піде про Наталку, якій вже виповнилося чотирна-дцять років. Вона була низень-кою, але вже було помітно, що фігура у неї буде красива – тоненька талія, ніжна лінія стегон, високі груди. А ось вроди їй природа не додала: волосся, брови, вії були світло-рудого кольору, обличчя було рясно всіяно дрібним ластовинням. А ось усмішка компенсувала все – коли Наталка усміхалася, на щоках з'явля-лися ямочки і голубі очі підхоплювала посмішку і вже непомітним були недоліки її вроди. За це Наталку любили всі і називали – наше Сонечко. В 1926 році, коли їй виповнилося 14 років, погостювати до батьків при-їхала сестра Ольга з донечками Лідою і Євгенією, яка декілька років то-му вийшла заміж і проживала в м. Харкові. Ось і настав час Ользі збиратися в дорогу і було вирішено, що з нею поїде й Наталочка - в великому місті більше можливостей знайти роботу, а, якщо пощастить - вийти заміж і залишитися там жити.
Час летить швидко – вже два роки Наталка проживала в Харкові і працювала няньою в сім'ї лікарів, в яких було тройко дітей. До роботи вона звикла швидко, діти її любили, а молодшенька, Катя, частенько На-талку називала мамою. Надія Михайлівна, Катрусина мама, не обража-лась, бо розуміла – прийде час і все стане на своє місце Йшов 1928 рік, Наталці вже виповнилося – 16 років. В один з вихідних, які випадали один раз на місяць, Наталка з Ольгою прогулювалися парком. Раптом до них підійшов молодий чоловік і несподівано, усміхаючись, промовив: «Добрий день, Наталочко». На вигляд йому було років 20, а насправді – 27, але Наталка про це дізнається під час останньої зустрічі. Він був одягнений в модний, темний костюм, шляпа з невеликими полями дуже
йому личила. Сестри знітилися і мовчки дивилися на незнайомця. «Дмитро, актор», - представився він, хоча актором ніколи не був. А за Вами, Наталко, я спостерігаю вже цілий місяць. Ваше ім'я почув випад-ково, коли діти називали Вас Наталею. Ользі вже пора було йти додому, про що вона сказала Наталці, а Дмитро, щиро усміхаючись, пообіцяв, що з Наталкою буде все гаразд - він її проведе до самої хвіртки.
Перше кохання хвилею незнайомих і таких бажаних почуттів накри-ло Наталку несподівано, з головою. Вечорами, коли діти засинали, Ната-лка нишком, як їй здавалося, бігла на побачення з Дмитром. Побачення були короткими, часу завжди було обмаль і так не хотілося, щоб про це дізналися господарі, бо Наталка дуже боялася втратити роботу. Рів-но місяць, кожного дня, зустрічались закохані і між поцілунками звуча-ли одні і ті ж слова: скоро ми будемо разом, назавжди. Напередодні ви-хідного Дмитро пообіцяв Наталці, що вони проведуть цей день разом, а саме головне – для неї він приготував сюрприз. Домовилися зустрітися в парку на місці їхньої першої зустрічі.
В парк Наталка прийшла заздалегідь – раніше на цілу годину. Час, ніби зупинився – Дмитра вона прочекала три години, а він так і не при-йшов. Наталка вмовляла саму себе, що щось трапилося: захворів, за-тримали в театрі і таке інше. Не дочекавшись Дмитра, вона пішла додо-му і просиділа в своїй кімнатці до вечора. Серпневі вечори ставали все холоднішими, подих осені був все відчутнішим. Коли дітвора позасинала і в будинку запанувала тиша, Наталка тихенько шмигнула на вулицю, бо надія ще жевріла в душі – прийде, обов'язково прийде. Раптом небо затягнуло темно-сірими, важкими хмарами і пішов мілкий, рясний дощ, вітер був холодний і нахабний. Наталка стояла біля хвіртки, не поміча-ючи часу, вдивляючись в темряву. На душі було неспокійно і боляче. Несподівано на її плечі лягли чиїсь тепл, ніжні, як у мами руки. Вона озирнулася – поруч стояла Надія Михайлівна. Вона тихо сказала: «Піш-ли, Наталочко. Пішли. Вже дуже пізно». До ранку Наталка так і не за-снула. Дмитро не прийшов ні завтра, ні через тиждень. Через 10 днів незнайомий хлопчик приніс вчетверо складений аркуш, на якому олів-цем було написано: Пробач. Прости. Прощай. І … все. Навіть підпису не було. Ось тобі і сюрприз – прошепотіла Наталка. Здавалося, що жит-тя зупинилося. Було боляче дихати, ходити, всміхатися. Ольга, як могла заспокоювала сестричку під час коротких зустрічей. "Сонечко, час лі-кує, повір мені", – повторювала Ольга, хоча й сама в те не дуже вірила.
Осінь була дощовою, сірою, холодною. Зима прийшла дуже рано, морози впали на голу землю. Як би там не було, а незабаром почнуться Новорічні свята. Дні були наповнені клопотом, метушнею, передчуттям чогось нового, радісного і яскравого. Наталка так втомлювалася, що за декілька днів до свят несподівано захворіла. Сил не було піднятися, їсти зовсім не хотілося. Вона змарніла лицем, збайдужіла до всього, цілими днями лежала мовчки, дивлячись пустим поглядом в стелю. Надія Ми-хайлівна привела Ольгу, щоб вона побула з Наталкою. Ольга тільки-но зайшла в кімнату і зрозуміла – Наталка вагітна. Надії Михайлівні вона подякувала за тепле відношення до сестрички і сказала, що забирає Наталку до себе,а вони нехай шукають дітям нову няню.
На початку травня Наталка народила донечку, Клаву, яка була дуже схожа на маму. Наталка цим дуже тішилася – не буде зайвих пи-тань. Пробіг іще один рік, Клава вже почала ходити і Наталка вирішила їхати додому, бо розуміла, що досить сидіти на шиї у Ольги та її чоло-віка. Ольга зібрала в дорогу донечок і поїхала разом з Наталкою, бо теж дуже скучила за батьками і домівкою. Від зупинки автобуса до будинку батьків тягнулася довга, широка, головна вулиця міста. Батьківська са-диба розташувалася на краю вулиці. Старші дівчатка бігли попереду Ольги і Наталки, навмисне підіймаючи теплий пил на дорозі. Вони голос-но сміялися, роздивлялися навкруги себе, іноді на мить зупинялися, оглядалися на дорослих і бігли далі. Клава, втомлена дорогою, заснула, поклавши голівку Наталці на плече. Чим ближче вони підходили до бать-ківської хати, тим повільніше була їх хода. Сестри всю дорогу йшли мовчки, тільки іноді переглядаючись одна з одною. Дійшли до хвіртки, несміло зайшли на подвір'я рясно вкрите споришем. Мама стояла біля літньої плити – готувала вечерю, батько порався з худобою. Ольжини дівчатка в один голос закричали: «Бабуся, дідусь, чуєте - ми приїхали в гості!». Мама охнула і пішла до дітей. Якось не зразу вона зрозуміла, що маленька дівчинка на руках у Наталки була не Ольжиною донеч-кою. Вона підійшла ближче, усміхнулася і простягнула руки до Клави промовила: «Ой, яке Сонечко, викапана Наталочка. Іди до бабусі.». Батько, який підійшов тихо і непомітно, прошепотів: « Як же вона схожа на тебе, донечко». Клава по-дитячому щиро усміхнулася дідові і про-стягнула до нього руки, бабуся витирала сльози чи-то від радості, чи-то від несподіванки. Ні мама, ні тато не запитували свою меншеньку про Клавиного тата. Ввечері, коли діти вгамувалися і позасинали, мама, Оль-га і Наталка вийшли на ганок, сіли на сходинки. Мама пильно подиви-лася Наталці в очі і сказала: «Розповідай». Просиділи до перших півнів, мама весь час зітхала і витирала очі, бо сльози все котилися і котилися по щоках, ніби ними було переповнене вщент мамине серце. На небі вже з'явилася тонесенька рожева смужечка, мама якось полегшено зіт-хнула, важко піднялася, всміхнулася донечкам і сказала: «В житті і не таке буває. Хіба-то горе – наше малесеньке Сонечко, Клавочка? Дів-чата, треба йти доїти корів». Що мама розповіла татові ніхто не чув, але батько ніколи не сказав Наталці й слова про її невдале життя в велико-му місті. Ольга з донечками через два тижні поїхала в Харків, а Наталка з Клавою залишилися вдома. Тільки іноді Наталці здавалося, що їй
колись наснився сон про її перебування в Харкові, а насправді вона ніко-ли там і не була. .
Вся рідня не могла натішитися малесеньким Сонечком, двоюрідні брати і сестри залюбки брали Клаву з собою і йшли гратися на вигін чи до річки. Річка Красна була дійсно красива, повноводна, широка, обрамлена високими зеленими берегами. Над річкою низько схиля-лися верби, вдивляючись в воду, як в дзеркало і любувалися своєю ніжною вродою. Довгі тоненькі гілки, мов волосся, полоскалися в голу-бих хвилях Красної. За річкою виднілася Біла гора, яка була набагато
старішою від маленького містечка. Через дорогу від гори в один ряд стояли будинки , вулиця називалася Підгірна. Серед усіх будинків виді-лявся великий, гарно побілений , під залізним дахом будинок Антона Ілліча. Йому було вже 37 років, а він ще й досі був не жонатим. На ву-лицю Підгорну можна було добратися через кладки, які колись зро-бив батько Ілліча, а він підтримував їх в належному стані. Діти частень-ко перебігали кладками і вибиралися на гору, щоб подивитися зверху на місто. Побачивши дітей, Ілліч завжди їх гукав до себе на подвір'я, щоб пригостити ягодами, яблуками чи грушами з свого садка. Своїм садком Ілліч пишався, бо дуже любив працювати в ньому, доглядати за кущами і деревами, робити деревам прищеплення. А садок віддячував йому за турботу щедрими врожаями. Побачивши дітей, що збігали по стежці з гори, Ілліч погукав їх до себе в двір і пригостив їх ягодами. Ко-ли він вперше побачив маленьку Клаву, чомусь зразу подумав: і в мене б могла бути така донечка. Йому здалося, що Клава чимось схожа на нього. Він був високий, волосся, брови і вії – темно-рудого кольору, голубі очі і лице чисте, без ластовиння. Клавин дід Петро був старшим на 15 років від Антона, але іноді у них траплялися зустрічі, які затягува-лися не на одну годину. Тем для розмов було багато: про скотину, про врожай, про садок та інше. Обоє були вдалими, працьовитими, кріпкими господарями.
Одного дня Ілліч, проїзджаючи на конях мимо подвір'я Пет-ра, побачив Наталку. Він її зразу не впізнав, всю дорогу і залишок дня він думав тільки про неї. Наступного дня у Ілліча знайшлася термінова справа, в якій йому міг допомогти тільки Петро. А насправді – він мріяв про ще одну зустріч. Наталка, не звертаючи уваги на Ілліча, поралася біля плити, годувала донечку і взагалі – весь час була зайнята. Цілий тиждень Ілліч кожного дня приїздив до Петра, щоб знову і знову, хоча б поглядом зустрітися з Наталкою. І ось, коли Наталка йшла з поля, втом-лена, думаючи про щось своє, Ілліч вже її чекав на обочині. Коли він її побачив, сів в бричку і поїхав назустріч. Коней він зупинив прямо перед замисленою дівчиною так несподівано , що дуже її злякав. Він встав з брички, підхопив Наталю на руки, посадив в бричку і швиденько погнав коней додому. Наталка була збентежена і не розуміла що відбувається. Коли коні зупинилися біля хвіртки, Ілліч знову підхопив дівчину на руки і поніс через подвір'я, до клуні. Вніс Наталку в клуню, посадив на ліжко, яке вже стояло там, прикрите чистим рядном. На табуретці стояв ков-шик з водою. Ілліч вийшов з клуні, закрив двері на замок і сів на траву, голосно сказав : « Наталко, а будь мені за дружину». Трошечки поче-кав відповіді і пішов в хату. Обідати і вечеряти Наталка не захотіла, тільки мовчки дивилася заплаканими очима на Ілліча. А Петро з Ганною чекали Наталку до вечора, а потім взяли з собою Клаву і поїхали в поле шукати дочку. Наталки ніде не було. Ніч пройшла без сну, в тривозі. А вранці до них приїхав Ілліч і все розповів. А потім став на коліна перед ними й попросив пробачення і сказав: «Я хочу, щоб Наталка стала мені дружиною. А Клавочку я вже полюбив, як рідну донечку». Саме в цю мить з кімнати вийшла Клава і, усміхаючись пішла до Ілліча. Ілліч взяв її на руки і поїхав додому. Дома Клаву він завів до клуні і залишив з Ната-лкою. Наталка так зраділа своєму малесенькому Сонечку, що мимово-лі усміхнулася Іллічу. На душі Антона посвітлішало і стало легше. Через три дні Наталка дала згоду бути дружиною. На весілля прийшло багато гостей, лунали пісні, поздоровлення, а Наталка ледве стримува-ла сльози, бо ніяк не могла повірити, що цей високий, старший на 15 років дядько, буде їй чоловіком.
Ілліч був терплячим і впертим. Тільки один він знає скільки прий-шлося прикласти зусиль, щоб Наталка повірила йому і стала дружиною, як перед Богом, так і перед людьми. Наталка й справді почала до нього звикати. Вона звикала до його небагатослівності і турботи, передбач-ливості і впертості. Клавочку він балував, купляв їй цукерки і іграшки, ходив з нею гуляти. Через 2 місяці Клава несподівано назвала Антона Ілліча татом і ніби підказала своїй мамі, що кращого від нього вона ніко-ли не зустріне. Ілліч виявився ніжним, турботливим чоловіком і татом. Спільних дітей їм Бог не дав. Більше сорока років вони прожили щасливо і в злагоді, але Наталка так ні разу й не назвала чоловіка Антоном, тіль-ки Іллічем і на Ви. Клава подарувала їм онука й онучку. Вже після смер-ті Ілліча, Наталка розповіла Клаві свою історію зустрічі з Дмитром. А першим і останнім коханням для неї був Антон Ілліч. Вона була впевнена в цьому все своє життя. Сперечатися з долею - марно. Це останні слова, які були сказані Наталкою, коли вона йшла в вічність, щоб зно-ву зустрітися з Іллічем. На небесах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560447
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2015
автор: Радченко