Шепчіть частіш своїй коханій
любові ніжнії слова,
такі ласкаві і жадані,
щоб аж чманіла голова,
щоб пройняли до щему в серці,
до спазму в горлі, аж до сліз...
Як спраглому води джерельце –
для неї ці слова твої.
На них кохана так чекає,
буває, що роками жде
і все життя їх пам'ятає,
навіки в серці береже.
Ще вдвох ви на життєвій ниві? –
Тож не соромтесь, говоріть,
допоки разом, поки жи́ві,
не тлійте – полум'ям горіть!
Кохати не буває пізно,
скажіть, як є кому сказать!
Чатує десь година грізна,
щоб лет кохання обірвать...
Тоді у відчаї смертельнім
впаде на груди голова
і серце обпечуть пекельно
усі несказані слова.
І вовком витиме ридання:
"Не долюбив! Не все сказав..."
Нащо тепер оці зітхання?..
Ти так любив – чого ж мовчав?!
Цих слів багато не буває,
їх зайвий раз сказать не гріх...
Тож, хто любов у серці має,
спішіть, не бійтесь, говоріть!
© "Душі несмілі первоцвіти"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546906
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.12.2014
автор: Світлана Моренець