Їдуть свати у Карпати гуцулку Горяну сватати. Бiлим шляхом – то вiд гетьмана запорозького, Чорним – вiд султана турецького. Свати гетьмана у дорозi забарилися, а турки й татари чорною хмарою на гуцульський край налетiли. Все, що горiло, спалили, що живим було – убили, лише Горяну у ясир забрали.
Була Горяна красунею над усiх красунь. У тринадцять лiт про неї легенди ходили, що нiби-то її батько, старий опришок, зiрвав на скелях Близниць квiтку-сонцецвiту, i випросив у бога гiр Карпатина для неї людської душi. Тому донька його була й красною, як квiтка сонцецвiту.
У п’ятнадцять лiт слава про Горянину красу весь свiт облетiла.
Потирає руки сват найстарший, препоганий хан кримський, що Горяну засватав. Радiють турки, татари, що без втрат додому повертаються. Лише Горяна гiркими слізьми заливається.
Поспiшають турки, татари, тому й найкоротший шлях вибирають та йдуть невiданими їм Днiстровими берегами, щоб якомога швидше молдавських земель дiстатися. Там вони – як у своєму домi.
I не вiдали погани про сторуке, стоноге i стоголове чудовисько. Звiрi – i тi поспiшали засвiтла втекти подалi вiд печери, в якiй вдень чудовисько спало. А люди, то й близько до тих мiсць не навiдувалися. Коли сонце заходило, чудовисько з печери виходило і горе було тому, кого воно задибувало. Не було на землi звiрини бистрiшої i не було велетня сильнiшого за чудовисько: сто мечiв могло тримати в руках i водночас вiдрубувати тисячу голiв.
Випало туркам, татарам на березi біля печери чудовиська заночувати. Почуло чудовисько близьку здобич i з першими сутінками з сотнею мечiв на берег вийшло. Побачили турки, татари сторукого, стоногого i стоголового виродка, озброєного сотнею мечiв, i переляканi на смерть кинулися втiкати. Лише Горяна нiтрохи не злякалася. Стоїть бiля багаття й очi її щастям промiняться, бо смерть їй милiша за рабство.
Побачило чудовисько Горяну i, як вкопане, зупинилося. Навiть його зробила добрiшим дiвоча краса. Облишило чудовисько татар i лише красну Горяну забрало в печеру.
Довгi днi пробула дівчина у пiдземеллi. Не чинить їй зла чудовисько, але й на волю не вiдпускає. Тiльки й того, що може Горяна вночi виходити на берег Днiстровий, зоряним небом милуватися, солов’їним спiвом утішатися. А ще мала змогу печерою вiльно ходити. А щоб там було їй виднося, визбирувала на березі трухлявi пнi та свiтлячки й зносила у пiдземелля.
Обходила Горяна усi ходи в печерi, безпечного виходу шукаючи, та намарно. Зате золота, срiбла всюди видимо-невидимо. Щоб скоротати час, стала дiвчина прикрасами любуватися. Взяла якось в руку золоту булаву. А з неї людський голос лунає:
– Простягни мене над водами – i перед тобою вони тут же розступляться.
Заховала дiвчина чарiвну булаву, та ще з бiльшою цiкавiстю коштовностi оглядає. Надибала якось золотi крила. I з них людський голос пролунав:
– Пiдв’яжи нас на спину – i ти полетиш в небо птахом золотокрилим.
Заховала дiвчина й крила чарiвнi, а сама знову срiбло, золото оглядає.
Одного разу надiла на руку золотого персня, оздобленого дiамантом. У дiамантi з’явився обличчя юнака і пролунав голос:
– Я чудовиськом вражений, на Днiстровому днi лежу. Торкнися мого чола оцим перснем – i ти повернеш мене до життя. Виконай моє прохання – i я добром тобi вiддячу.
Коли чудовисько у нiчнi мандри подалося, вийшла Горяна на берег Днiстра, над рiкою булаву простягла – i розступилися перед нею глибокi води. Пiшла дiвчина дном рiки, мертвого юнака вiднайшла i торкнулася його чола перстнем. Прокинувся юнак, нiби пiсля довгого сну.
– Дякую тобi, сестро, – мовить юнак, – вiк не забуду твоєї доброти.
– Рано дякувати, сюди ось-ось чудовисько прибiжить. Одягай мерщiй оцi крила.
I подала Горяна юнаковi золотi крила. Той надiв їх і тут же в небо пiднявся. А Горяна повернулася на берег та знову булаву над рiкою простягла, щоб води зiйшлися. А коли в печеру зайшла i глянула на перстень, то знову побачила в ньому вiдображення того ж юнака i почула його голос:
– Я поборю Чудовисько i визволю тебе з темної печери!
Полетiв юнак золотокрилим птахом до отчого дому, про свої пригоди дiдовi-чарiвниковi розповiв. Наварив той залiзної води i велiв юнаковi три днi i три ночi купатися в нiй. На четвертий день дав йому чарiвного меча i мовив:
– Тепер у дорогу вирушай, побори чудовисько i визволи дiвчину, яка тобi життя врятувала.
Прилетiв юнак до печери чудовиська на золотих крилах i став ночi дочiкуватися. А коли стемніло, з чудовиськом борню зав’язав. Та що чудовисько мечем юнака вдарить, то лише дзвiн пролунає. А що юнак вдарить, у чудовиська то однiєї руки, то однiєї голови меншає.
До ранку залишилося чудовисько без рук i лише з однiєю головою. Поспiшило воно заховатися у печері. Юнак зняв крила і кинувся за чудовиськом. Але вiднайти його так i не зумiв, бо зi страху, воно у стоногого черв’яка перетворилося.
...Коли над Днiстровими кручами зiйшло сонце, юнак побачив Горяну. Й очам не повiрив, що перед ним земна дiвчина. Такою була гарною вона.
Привiв юнак дiвчину до свого дому i повiнчався з нею. Довго вони прожили на землi й ще не раз слугували їм чарiвнi булава, крила i перстень.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524100
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 17.09.2014
автор: Т. Василько