Вона так свято вірила книжкам,
усьому, що було в них написано.
І міряла життя не числами,
а творами, присвячена рядкам...
Хоч і, напевно, знати мала змогу:
життя не записати від руки.
Воно ж бо розіллється, мов струмки,
й зітре людьми накреслені дороги.
Вона так тихо в височінь кричала
й здіймала німо руки до небес.
Землею, стомленою від колес,
повільно бігла на морські причали.
І розбивались темні склепи горя,
усі її душевні муки, рани
стікались у холодні океани
з річок й озер під шум сумного моря.
Не дивлячись на біль в важких ногах
й на тілі глибочезні вже стигмати,
Вона продовжуватиме тримати
ту книгу долі у своїх руках.
16.08.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517667
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.08.2014
автор: Микита Баян