Людство завжди вороже ставиться до всього невідомого, і того, що важко пояснити. НЛО – непізнаний літаючий об’єкт. Якщо вірити науковцям та очевидцям, - інопланетяни постійно вторгаються в життя людей, несучи загрозу для життя всього живого на планеті, людей викрадають, проводять над ними різні досліди….Звісно, від сказаного навіть матеріалісту стане трохи лячно. А хто ми, коли несподівано вриваємось в чуже життя? Змінюємо його звичний хід, часто, ламаючи теперішнє. Якогось роду, прибульці. В нас нема продовгуватих голів, великих очей, і щупальців замість пальців. Ми не користуємося літаючими тарілками, приходимо пішки, але так само несподівано.
Кажуть, з допомогою випадковостей Бог зберігає анонімність. Дехто називає це долею. Називайте як хочете, але не заперечуйте, що з Вами такого не було. Щоб ми не робили, ми завжди залишаємо після себе слід. Навіть нічого не роблячи, ми теж вносимо якісь зміни. Нас мільйони, а для подорожі ми обираємо лише чиюсь одну планету. Навіть пролітаючи мимо, ми можемо зачепити якийсь її шар. Висаджуючись на неї повністю – можемо лишитися жити на ній. Відкидаючи факт, що планети рухаються по орбітах і їх число значно більше, життя можна порівняти з космосом. Це безкінечна кількість зустрічей і прощань, розлук, втрат і знахідок. Єдине, ми рідко можемо передбачити напрям наступної подорожі. Це і є інтрига життя, яку наука, слава Богу, ще не в змозі пояснити.
В скільки балів за шкалою щастя Ви можете оцінити свій теперішній стан, ні з чим його не порівнюючи? Особисто мені, це зробити важко. Але на сьогоднішній день я вдячна Богу за всіх прибульців на мою планету. Я така як є в значній мірі саме через, або завдяки їм. Усі мої вулкани радості і гніву, землетруси дружби, потопи натхнення і його засухи, зсуви розуму і напливи досягнень, сірі хмари сумніву, дощі сліз і грози сміху, тумани почуттів і роси ностальгії, вітри непостійності, невпевненості і, навпаки, рішучості, довгі снігопади сну і хуртовини боротьби з собою, іній першої закоханості, слизькі ожеледиці недовіри і відносин, град емоцій і веселки надії. Це все на моїй планеті було і триває зараз. Це я, це мій характер, мої недоліки, мої переваги. Мені дуже прикро і соромно, що причиною суму, розчарувань, недовіри на багатьох планетах стала я. Я знаю, що ніколи не стану для них веселкою. Я лише мрію, що з часом на моїй планеті пройде дощ і я зрозумію, що мене пробачили, або, хоча б, забули. Бути кривдником важко. Серед всього людського, людська пам'ять, мабуть, найцінніше і найнебезпечніше. Це не відрізок, а пряма, яка не має кінця. Іноді, це безцінний радник, що передає досвід і допомагає чинити правильно. Але, водночас, це підлий кочегар, що підкидає дрова у вогонь. Це неймовірно, що було б, якби ми задіювали весь наш мозок, а не його десять відсотків? Чи стали б ми щасливішими? Я намагаюсь вчитися керувати тим, що в мене є зараз. Я вчуся тамувати злість і обурення. Намагаюся бути доброю до людей. Мені важко, бо я починаю з себе. Мене гріє лише думка, що десь є хтось, що так само длубається у своїх думках, думає і теж намагається змінитися. Бувають моменти, що і це мені не допомагає. Я підходжу до дзеркала. Нас двоє. Смішно, але я порівнюю результати. Звісно, я випереджаю образ, що дивиться на мене. Помічаю його недоліки, аналізую їх. Згодом, розумію, що це я. Боротьба починається заново. Скажете «божевільна!»? А я відповім, що божевільні всі і кожен сходить з розуму по-своєму. Головне, щоб це не шкодило іншим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510668
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.07.2014
автор: Руслана Лукаш