Час-буревій схиляє нам рамена,
розсипавши на скроні срібний цвіт,
а ти все йдеш, все знову йдеш до мене
з тих незабутніх, неповторних літ,
пречистих, наче роси світанкові,
із тих духмяних, зоряних ночей,
де місячного сяйва серпанкові
лягали тіні на церковні дзвони,
на схили круч і на химерні крони –
а ми в сердець вслухались передзвони
зовсім не в змозі відвести очей
один від одного. П'янили солов'ї....
Над нами вже збирались перші хмари,
бо ти безбожно пропускаєш "пари"
й, мов за факіром, ходиш на мої
всі лекції, в конспектах і на книжках
палких освідчень пишучи записки –
тож я витаю у казковім сні...
А після лекцій, в творчому екстазі,
долаю арій витівні пасажі,
рулади аріозо чи пісні,
а ти малюєш комікси веселі,
де я "на сцені" в Лондоні, Марселі...
Все ніби вчора... Лиш нема страждання.
Там ще такий безжурний диво-світ,
і ти під вікнами од вечора до рання,
ми сповнені шаленого кохання,
чарівності тремтливого чекання...
і нам з тобою – лиш по двадцять літ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496274
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.05.2014
автор: Світлана Моренець