Я є вихор і імла,
владика царства без межі;
я маю крила від орла,
орла кігті як ножі.
Я є вихор і імла,
порив і час мені чужі,
не знає цілі мій політ.
Я – вогонь і лід.
А ти ляклива голубиця.
Мене боїшся ти дарма,
бо будеш ти з орлом самим, з орлом орлиця.
Той день благословиш сама.
Я всюдисущий – втрачену підняв
тебе; могутній, темний обійняв.
У край далекий віднесу –
за обрій найсміліших мрій.
Високо в небо піднесу
в самотності твоїй,
щоб ти під зорями була,
бо дух мій – дух орла.
Я проживаю там.
Але я сам...
Хай буде спека, буде лід!
В підземнім полум’ї горів,
але ніколи не згорів.
Без цілі, без путі політ!
В надземнім холоді літав,
але ніколи не змерзав.
Дарма, ляклива голубице,
мене боїшся ти, дарма –
бо будеш ти з орлом міцним, з орлом орлиця...
Той день благословиш сама.
Я маю кігті як в орла,
і жар, і лід – щоб ти була
у ярій гостроті.
Далеко... і високо... там,
де завжди проживаю сам,
другиня в гордій самоті,
ти станеш льодом у вогні,
згориш в безмежжі льодянім.
Моїми кігтями орла
твоя пробита плоть,
я теж візьму твій дух...
Далеко від землі, де легко прах збороть,
де зоряна імла, –
гострий зір і слух –
вогнем горітиме вся плоть,
а льодом буде дух!
І гірко будеш ти ридать,
і проклянеш народження весну:
земля і небо закричать,
почувши скаргу навісну.
І нам обом настане час –
там буде наш подружній путь,
для мого дикого безумства час,
твого короткого блаженства путь!
І взявши в кігті, я відтак
з тобою вгору полечу;
як буря силою своєю
кружляє лист і я отак
тобою буйно заверчу
між небесами і землею.
А те, що я чекаю сам,
тобі все найщедріш віддам:
в нестямі світовій, в хмелю,
блаженством вічним смерті наділю.
Знов розгорну я два крила,
без путі, в пориві мій політ,
вихор і імла,
кігті хижака – жар і лід...
Знов розгорну я два крила
І понесе печалі плин,
вихор і імла,
про тебе спогад лиш один.
Дарма, ляклива голубице,
Мене боїшся ти, дарма –
Бо будеш ти, хоч мить одну, з орлом міцним, з орлом орлиця...
Той день благословиш сама!
Пейо Яворов
Демон
Аз съм вихър и мъгла,
владея царство без предел:
че имам орлови крила
и ноктете на орел.
Аз съм вихър и мъгла:
не зная време, нито цел
в размах, пориви и стремеж.
Аз съм зной и скреж.
А ти си плаха гълъбица.
Напразно се боиш от мен.
Ще бъдеш ти, с орел самин, с орел орлица.
И благослови тоя ден.
Изгубена те найдох — вездесъщ,
и те обгърнах, тъмен и могъщ.
Далеко ще те отнеса:
отвъд най-смелата мечта.
Високо ще те изнеса
на горда самота
в призвездния предел.
Духът ми е орел.
И аз живея там.
Но аз съм сам…
Да бъда зной, да бъда скреж!
В подземни пламъци горях
и нивга никого не сгрях.
Без цел размах, без път стремеж!
В свръхземен студ се вкамених
и никого не разхладих.
Напразно, плаха гълъбица,
напразно се боиш от мен.
Ще бъдеш ти, с орел могъщ, с орел орлица…
И благослови тоя ден.
Аз имам орлови нокте:
и жар и лед — това са те
в ярка острота.
Далеко… и високо… там,
където аз живея сам,
другарка в будна самота,
ти в пламък ще се вледениш,
под кървав студ ще изгориш.
Че с ноктете на орел,
пронизал тая плът,
ще досегна твоя дух…
Далеко от света, високо над прахът,
в призвездния предел, —
зрение и слух —
ще бъде в огън тая плът,
а лед ще бъде твоя дух!
И горко ще ридаеш ти,
ще прокълнеш рождения си час:
земята и небето ще кънти
от твоя стон, от твоя глас.
Тогаз ще дойде и часът
за нашия задружен път:
на моето безумие часът,
за твоето блаженство кратък път!
И грабнал те в ноктете си тогаз,
с тебе лих ще полетя;
и както бурята премята
заграбен лист, така и аз
бясно ще те завъртя
между небето и земята.
Онуй, което чакам сам,
най щедро тебе ще го дам:
в пиянство, в шемет над света
блаженството велико на смъртта.
И ще размахам пак крила
без път, в пориви и стремеж,
вихър и мъгла,
с нокте на хищник — зной и скреж…
И ще размахам пак крила,
понесъл горестно самин,
вихър и мъгла,
за тебе споменът един.
Напразно, плаха гълъбица,
напразно се боиш от мен.
Ще бъдеш ти, макар за миг, с орел могъщ,
с орел орлица…
И благослови тоя ден!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491193
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 08.04.2014
автор: Валерій Яковчук