Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гаявату: 1. Люлька Миру

На  високі  Гори  Прерій,
На  Червону  Каменярню,
Ґітчі  Меніто  могутній,
Володар  Життя,  спустився.
Ставши  на  червоних  скелях,
Він  скликав  усі  народи,
Племена  людські  до  гурту.

Від  слідів  його  стікала
Річка  просто  в  сяйво  ранку
І  зникала  у  безодні
З  блиском  Ішкуди,  комети.
Дух,  схилившись  над  землею,
Позначив  на  лузі  пальцем
Путь  її  виткий  і  мовив:
«Мчи  дорогою  цією!»

Він  з  червоного  каміння
Виламав  кусок  рукою,
З  нього  висік  чашу  люльки,
Різьбленням  її  прикрасив;
З  очерету  біля  річки
Взяв  чубук  –  тростину  довгу
Із  зеленими  листками;
Люльку  він  набив  корою,
Із  червоних  верб  корою;
І  дихнув  на  ліс  сусідній
Так,  що  там  гілки  великі
Стали  тертися  й  горіти.
І  розпрямившись  на  горах,
Ґітчі  Меніто  могутній
Запалив  там  Люльку  Миру,
Як  сигнал  для  всіх  народів.

Дим  здіймався  плавно,  плавно
В  тихому  повітрі  ранку:
Спершу  темною  стягою,
Потім  –  щільна  синя  пара,
Потім  –  сніжно-біла  хмара,
Як  верхи  дерев  зимою;
І  все  вився,  вився,  вився,
Поки  не  торкнувся  неба,
І,  зламавшись  там  об  небо,
Скрізь  довкола  покотився.

Із  долини  Тавасента,
Із  Вайоміньґа  долини,
Із  гаїв  у  Таскалусі,
Від  далеких  Гір  Скелястих,
Від  озер,  річок  Північних
Всі  побачили  народи,
Як  піднявся  дим  далекий,
Дим  Паквана  Люльки  Миру.

І  Провісники  народів
Говорили:  «То  Паквана!
Димним  знаком    Люльки  Миру,
Що  зігнувсь,  як  прут  вербовий,
Як  рука,  що  всім  махає,
Ґітчі  Меніто  могутній
Племена  у  гурт  скликає,
Кличе  воїнів  на  раду».

Вздовж  річок  і  по  рівнинах
Йшли  всі  воїни  народів:
Йшли  Могавки  й  Делавери,
Йшли  і  Чокто,  і  Команчі,
Йшли  Шошони  й  Чорноногі,
Йшли  і  Пауни,  й  Омахо,
Йшли  Мандани  і  Дакоти,
Йшли  Гурони  і  Оджібве;
Воїни  зійшлися  разом
За  сигналом  Люльки  Миру
Там,  де  скельні  Гори  Прерій,
Де  Червона  Каменярня.

Всі  стояли  серед  лугу
У  спорядженні  та  в  зброї,
В  фарбах,  наче  лист  осінній,
В  фарбах,  наче  небо  вранці,
Дико  зиркавши  взаємно;
Лютий  виклик  на  обличчях,
Ворожда  в  серцях  одвічна,
І  ненависть  спадкоємна,
Помсти  прагнення  родове.

Ґітчі  Меніто  могутній,
Сотворитель  всіх  народів,
Оглядав  їх  співчутливо,
З  батька  жалем  і  любов’ю;
Поглядав  на  лють  і  сварку,
Як  на  сутичку  дитячу,
Як  на  ворожду  дитячу!

Звів  над  ними  праву  руку,
Щоб  здолати  вперту  вдачу,
Щоб  ослабити  завзяття
Правої  руки  снагою;
Мовив  голосом  величним,
Голосом  гучних  потоків,
Що  летять  в  бездонну  прірву,
Давши  їм  пересторогу:

«О  мої  нещасні  діти!
Слово  слухайте  розумне,
Слово  слухайте  пророче,
З  вуст  Володаря  і  Духа,
З  вуст  того,  хто  сотворив  вас!

Дав  я  землю  вам  для  ловів,
Дав  вам  води  для  рибальства,
Дав  ведмедя  і  бізона,
Дав  вам  оленя  й  козулю,
Дав  бобра  вам  і  казарку,
Болота  наповнив  птаством,
Ріки  рибою  наповнив;
Так  чого  ж  для  вас  бракує?
Чом  на  брата  брат  полює?

Я  стомивсь  від  ваших  сварок,
Від  кривавих  частих  воєн,
Від  моління  про  відплату,
Від  незгод  і  ворожнечі;
Ваша  сила  лиш  у  згоді,
А  загроза  –  у  незгоді;
Тож  у  мирі  будьте  далі,
Як  брати  живіть  сукупно.

Я  пришлю  до  вас  Пророка,
Визволителя  народів,
Хто  вести  вас  буде,  вчити,
Хто  страждати  буде  з  вами.
І  як  приймете  поради,
Будете  ви  процвітати,
А  як  ні  –  за  ваш  непослух
Доведеться  пропадати!

Вмийтесь  в  річці  перед  вами,
Змийте  фарбу  із  обличчя,
Змийте  з  пальців  плями  крові,
Закопайте  вашу  зброю,
Відколіть  червоний  камінь,
Люльки  Миру  вирізайте,
Рвіть  тростини,  що  за  вами,
Їх  прикрасьте  барвним  пір’ям,
Запаліть  Люльки  всі  разом,
Як  брати  живіть  віднині!»

Воїни  зі  шкіри  одяг
Разом  скинули  на  землю,
Разом  кинули  всю  зброю,
В  річку  поспіхом  пірнули,
Змили  фарбу  із  обличчя.
Вище  них  була  прозора
Річка,  що  від  стіп  стікала,  –
Від  Життя  Владаря  бігла.
А  від  них  вода  стікала
Вже  брудна  від  смуг  червоних,
Наче  змішана  із  кров’ю!

Вийшли  воїни  із  річки,
Ратну  фарбу  з  лиць  обмивши,
Біля  річки  закопали
В  землю  палиці,  всю  зброю.
Ґітчі  Меніто  могутній,
Дух  Великий,  сотворитель,
З  немічних  дітей  сміявся!

Мовчки  воїни  зі  скелі
Вирвали  червоний  камінь,
Люльки  Миру  змайстрували,
Вирвали  тростини  довгі,
Їх  убрали  барвним  пір’ям
І  направились  додому.
А  Життя  Володар  знявся
Крізь  розкритий  хмарний  полог,
Крізь  відкриті  двері  неба,
Розчинившись  перед  ними
В  димі,  що  його  обкутав,
У  Паквані  Люльки  Миру!

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  
1.  The  Peace-Pipe

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487747
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.03.2014
автор: Валерій Яковчук