МОДЕЛЬ І ВЕЛИЧІ, І ДУХУ

       На  суд  авторів    і  читачів  Клубу
       виноситься  поема,  опублікована
       раніше  на  сайті  stihi.ru  під  цією,
       а  також  іншою  назвою...  Автор
       із  вдячністю  сприйме  пропозиції
       колег  щодо  остаточної  назви,  а  
       також  змісту  твору  перш  ніж
       віддати  до  друку...


[b][i]ПРОЛОГ

Тривкий  осінній  вскісний  морок
В  душі  моїй  навскіс  повис…
Згадалось  літо…  Вже  не  сорок,
І  любимо  –  не  як  колись…
Хоч  всі  жадаємо  любові
Як  еліксир    від  смертних  бід.
Нехай  не  в  ділі  –  хоч  у  слові  –  
Все  ‘дно  вона  лишає  слід
На  ще  не  стоптаній  дорозі  –
У  страдницькій  душі  моїй...
Я  буду  славити  по  змозі,
Творити  оди  тільки  їй!
Бо  що  ж  буває  ще  дорожче
Від  неокраяних  страждань,
Від  вірних,  страчених  кохань,
Де  ряст  не  топчуть  тихі  прощі?
   

І.  ВЕСІЛЛЯ.  ПЛАЧ  І  РОЗПАЧ
     
   [b]    [b]  Оце  і  є  той  випадок  єдиний,  
         Коли  найбільша  мужність  –  утекти...[/b]  [/b]  
                                                           Ліна    Костенко
                       
В  краю  Сосюр,  в  краю      
                                                             шахтарськім,
Де  в  териконах  Лисичанськ,
Чорнява,  з  личеньком    татарським
Родилась  дівчинка  для  щасть.
Подейкують,  що  її  батьком
Насправді  був  якийсь  літун…
Можливо  й  так,  та  хто  те  бачив,
Хто  був  в  той  день  і  саме  тут,
В  селі  шахтарськім    Тоскутівка,
Де  сотворив    невинний  ген  –  
Тим  більш  була  невинна  й  дівка!    –  
Наш  ім’ярек    на  ім‘я  N.
Ішли  роки́,    дівча  зростало
Лиш  для  кохань  –  не  для  утіх,
Вона  ж  з  презирством  гнала  тих,
Що  для  утіхи  прилипали.                                

                                           ♠

Та  все  ж  знайшовсь  такий  –
                                                                       Володька  –  
Неподалік,  в  другім  селі,
Такий  настирний  і  солодкий,
Відтак  аж    гнувся  до  землі.
І  закохалася  дівчина
У  молодого  легіня́,
Що  наполегливо  та  чинно
Ходив  за  нею.  І  –  щодня.
А  потім  –  армія.  Шофером
Вернувся  він  ізвідтіля…
І  хоч  не  став  він  офіцером,
Все  ж  не  назвеш  його  –  теля.
А    дівчина  його  чекала
Уже,  дай  Боже,  –  сьомий  рік!
Від  себе  всяких  недорік
Із  честю,  гордо  проганяла.        

                                           ♠

…То  ж  на  Дибальчинків  весілля
Зібралось  не  одне  село:
І  Тоскутівка,  й  Білопілля…
Подружжя  святом  розцвіло!
…Жили  щоб  гарно  –  не  сказати:
Єднанню  душ  мішало  щось,
Хоч,  як  дочку,  любила  мати
Невістку,  та  не  так  жилось…
Та  ще  професія  шофера!
В  дорозі  –  вдень,  вночі  –  в  шинку.
Не  та  для  жінки  ноосфера  –
Хто  славу  витрима  таку?
І  дівка  подалась  в  науку  –
Вступила  у  медичний  вуз.
Не  краяти  ж    сімейних  уз  –  
Нащо  ламати  списа  й…  руки?!

                                           ♠

Було  б  гаразд,  та  паща  змія
Схопила  кліщами  питця,
І  зупинитись  він  не  сміє  –
Дужчій  була  гадюка  ця.
І  почалась  сімейна  драма:
Все  більше  муж  горілку  п’є,
А  коли  п’яний  –  жінку  й  маму
Морально  мучить,  а  то  й  б’є.
Ой,  натерпілися  небоги…
Та  безугавний  дебошир,
Не  маючи  у  серці  Бога,
І  не  подумував  про  мир.
І  хлюпіт  переповнив  чашу  –
Урвавсь  у  дівчини  терпець:
Подружній  скинула  вінець!
Така  невтішна  пісня  наша…

                                           ♠

Й  пішла  у  світ  цей  незбагненний
Скорботно-тиха,  молода
ДівчИна  гарна  з  ім’ям  N-ним…
Тяжкою  видалась  хода!
Бо  ж  виднокіл  є  –  хлопців  зграя,
Яка  жадала  милих  втіх
Від  сексуальних  оргій…  Краю,
Як  міг  терпіти  ти  таких?!
Ось  молодик  Сабір  обманом
Її  у  темінь  заволік,
Щоб  умовлянням-домаганням
Укоротити  дівці  вік.
Та  не  на  ту  вони  напали!
Хоч  краля  змучилась  сповна,
Ні  втіх,  ні  грошей,  ні  вина
Не  прийняла  б  повік  вона
Від  рук  свавільців,  від  навали…

                                           ♠

Її  обірвану,  пом’яту    
Буквально    кинули  у  двір,
Та  не  зробив  для  себе  свята
Злий  карачаєвець  Сабір.
Ще  довго  дівчина  страждала  
Від  травм,  від  глуму,  від  ганьби…
Бо  не  такого  вона  ждала
Від  перевтілення  судьби.
Лиш  в  будівельному  отряді
Поволі  дівка  ожила…
І  тут,  у  буднях,  на  наряді
Зустріла  хлопця  із  села,
Що  межувало  з  містом  домен…
І  тим  цей  хлопець  захопив,
Що  не  палив  він  і  не  пив,
І  з  ним  була  –  неначе  вдома.

ІІ.  ВЕСІЛЛЯ.  ЗРАДА

     [b]    Ну  й  що  із  того,  що  кричали  "гірко!»,
         А  що  було  іще,  крім  гіркоти?
                                                                       Ліна  Костенко[/b]

І  поплелись  і  дні,  і  ночі
З  цим  незвичайним  юнаком,
Й  відкрились  в  неї  карі  очі
На  Божий  світ…Та  холодком
Війнуло  раз  їй  від  обранця,
Коли  пологів  той  злякавсь
Й  послав  на  крісло  рано-вранці
Свою  кохану,  бо  якась
Дитина  може  народитись,
А  він  ще  й  сам  собі  –  дитя,
Недавно  став  лише  голитись,
Все  ще  попереду  –  життя…
І  їй  вповзла  в’юнка  гадюка
У  душу,  повну  доброти:
«Іти  вже  нікуди!  Бо  ти…»
Була  надія…  Й  –  чорна  скука!

                                           ♠

Та,  між  тим,  було  весілля…
Грало  свято  все  село,  –  
Хоч  було  це  не  в  неділю,  –
І  шуміло  і  гуло…
Танцювали:  хто  –  сиртакі,  
А  хто  –  жок,    хто  –  гопака.
Тут  жили  народи    –
Й  музика  була  така…
Ще  були  й  пісні  весільні,
І  всім  весело  було.
Лиш  під  вечір  від  знесилля
Втихомирилось  село…
Молодих  чекала  шлюбна
У  фату  убрана  ніч…
Та  нараз  схотілось  пріч  –
Їй  здавалась  ніч  та  згубна.

                                           ♠

Ба  було  все  –  як  буває…
Призвичаїлось,  притерлось:
Той  сумує,  той  співає
Ще  й  із  уст  пускає  «перли»…
Батько  дівчини  примітив,  
Що  між  ними  щось  не  так:
Очі    радістю  не  світять
Й  молодий  –  якийсь  дивак!
І  не  стерпів  він.  Спокволу
Так  той  факт  коментував:
«Перший  –  п’янь,  як  кум  Микола,
В  цього  ж  ум  й  не  ночував.
Невезуча  в  мене  доця  –  
Не  такі  потрібні  «па»,
Чи  то  ти  була  сліпа,
Чи  чумною  від  емоцій?»

                                           ♠

Всяк  буває  у  природі,
Та  найменше  в  неї  зла  –
Випадково  чи  по  згоді
ДНК  раз  заповзла…
Й  народилася  дитина,
А  точніше  –  красень  син,
Й  полюбила  мати  сина  –
Стяга  єдності  родин.
…Через  п’ять  неле́гких  років
Доньку  мати  понесла.
Тут  вирішувать  природі  –  
Милостива  та  чи  зла!
…Призабулося    погане,
Що  між  них  раніш  було…
Двойко  діток  розцвіло  –
Й  батько  зятя  вже    не  ганить.

                                           ♠

Та  нараз  нові  події  –
Між  сердець  сталевий  клин  –
Нав’язалися  повії,
Коли  муж  був  сам,  один…
«То  Москва  всьому  виною,  –
Оправдовувався  він,  –
Застелила  пеленою
Очі  чарка  святовин».
А  що  ж  далі?  Як  довіриш
Отакому  все  життя  –
Вже  нема  у  серці  Віри,
Хоч  було  і  каяття!
І  точились  знову  будні  –  
Не  було  від  зради  свят!
Не  утішать  солов’ят  
Ні  слова,  ні  дії  судні.  

ІІІ.  ВІДДАЛЕННЯ

           [b]  Врятуй  мене  розлукою  і  віддаллю.
                                                                 Ліна  Костенко[/b]

…Поволі  діти  підростали.
Ходили  в  школу,  в  дитсадок.
І  ось  дорослими  вже  стали,
Вступили  в  ВУЗ.  Не  парадокс,  
Що  лікаря  за  фах  обрали.
Бо  гарним  лікарем  була
Матуся  їхня.  І  зорали
Цей  переліг  –  від  «а»  до  «я».
Були  притичини  в  синочка  –
Далось  відчуження    взнаки!
Та  то  пусте!  Лист  за  листочком
Долав  еллінські  він  книжки!
А  що  ж  матуся?  Їй  набридли
Пусті  тиради  дорікань:
Як  досягти  вершини  знань…
Бо  ж  сам  був  недалекий,  видно.

                                           ♠

…Пробач  мені  ти,  мій  читачу,
Що  уперед  чомусь  забіг  –
За  бігом  часу  й  не  побачив,
Як  уповільнив  долі  біг.
Так  що  ж  матуся?  Та  за  дітьми
Й  не  зчулася,  як  злі  роки
Підкрались  тихо,  непомітно
До  того  віку,  де  взнаки
Даються  митарства,  страждання
Від  нелюбові.  Обопіль
Все  менш  віталися  бажання,
Все  більш  сотав  із  серця  біль.
Та  Він  відчув  це  й  до  Еллади
Подався  гроші  зароблять.
І  лише  через  років  п’ять
Почув  він  знов  її  рулади…

                                           ♠

П’ять  років!  Мало  чи  немало?
Хто  знає  істинну  ціну  
Рокам  отим,  що  змарнувались,
Й  звели  відчуження  стіну?!
Вона  самотня,  він  –  окремо:
Життя  –  немовби  для  дітей,
Без  пристрастей,  в  розліт.  Даремно  –  
Не  туманить  же  їм  людей!
Та  тіло  грішне  хоче  ласки,
Душа  –  душевного  тепла,
А  не  придуманої  казки,
Яка  б  в  нікуди  повела.
Її  душа  так  зголодніла,
Що  ладна  б  кинутись  у  вир
Чуттів  глибоких  і  нових…
Й  вона,  сердешна,  полетіла.

                                           ♠

…Була  багрянолиця  осінь,
Яка  буває  лише  раз  –  
Як  Божий  дар,  як  долі  просинь,
Яка  єднає…  й  губить  нас.
Стрічатись  ліпше  ж  бо  весною,
Коли  навкруг  усе  цвіте,
Духмянить  ліс  деревиною
І  манить  сонце  золоте…
Та  розуму  ми  не  підручні,  
Коли  покличе  височінь,
Коли  у  серці  ритми  звучні
Й  чуття  відстукують  глибінь.

…Хто  бував  в  такому  оп’янінні,
Що  дурманить  мозок  без  вина,
Знає  той  –  небесна  дивина
Має  у  реальності  коріння.  

 ІV.  ЖИВ  СОБІ  МИТЕЦЬ

           [b]    О  море  днів,  гірка  твоя  вода!
                                                       Ліна  Костенко[/b]

…У  місті  жив  собі  Митець  –
Не  по  професії  –  від  Бога.  
Та  не  легку  Святий  Отець
Вказав  йому  в  житті  дорогу…
Ще  будучи  «лихим»  студентом,
Він  дівку  милу  покохав,
Та  щоб  женитися?..  Ні.  О,  де  там?  –  
Він  ще  в  житі  турботи  мав!
Бо  був  активним  комсомольцем
І  так  цю  ношу  полюбив,
Що  й  не  помітив  Він,  як  сонце
Своєю  тінню  затулив…
І  відвернулась  щАсна  доля:
Вона  за  іншого  пішла,
А  зірка  нова  не  зійшла.

…Женці  ні  з  чим  вернулись  з  поля!

                                               ♠  

І  почались  поневіряння  
По  світу  Божому.  Йому
Дались  нестерпні  ті  страждання
Від  долі  злої…  Ту  суму́
Він  тяг  з  собою  кілька  років,
Аж  поки  плоть  свою  сяк-так
Не  влаштував  у  шлюбі.  Спокій
Все  ж  не  отримав  неборак.
Бо  не  було  там  ні  любові,  
Ні  шани  –  в  Господа  мольби  –  
Й  суму́  ту  знов  Він  взяв  з  собою,
Не  ждучи  милості  судьби.
Нещасних  діток,  що  з’явились,  –
А  їх  йому  найбільше  жаль.  
О,  ця  невимовна  печаль!  –  
Не  кинув  Він  на  Божу  милість.  

                                             ♠

Відтак  десятки  згубних  років
Наш  неборак  недолю  ніс,
Терпів  тортури  всі,  допоки
В  ребро  не  встряв  лукавий  біс.  
Були  оказії  незграбні,  
І  –  страчений  в  блуканні  час…
Хвилини  хибні,  ниці,  зрадні
В  душі  посіяли  печаль…
Та  ліки  різні  єсть  у  Бога,
І  над  усе  –  його  Любов:
Від  зрад  «невинних»  засторога,
Дороговказ  й  спасіння  Боже…
Немає  більшого  гріха,
Ніж  сум,  журба.  І,  о,    відча́й…
Щоб  втихомирилась  печаль,    
Господь    послав  йому  –  Сваха́!*–    
 
                                                 ♠

Сахаджа  йогу.  Ту,    що  вчила
Бажання  чисті  мати  лиш:
«Любове  наша,  рідна,  мила!..
 Гріховну  суть  ти  тут  облиш!»
Дружив  Він  з  нею  десять  років
І  мав  наповнене  життя.
В  душі  Сахадж  вселився  спокій
І  тихомирне  каяття.
А  ще  Йому  відкрилась  чакра  –  
І  пробудивсь  дивний  талант  –    
Художній  дар.  Й  жодного  акра
Не  проминув  його  талан…
І  полились  у  світ  картини,
Що  поєднали  Землю  й  Косм.
Та  суть  чекала  ще  чогось:
Був  скит  для  духу.  А  для  тіла?

                                                 ♠

…Того,  що  так  душа  жадала,  
Ще  довго  ждати  довелось.
І  горизонт,  і  рідні  далі
Не  йшли  йому  ув  очі  щось.
І  спохмурніли  враз  картини,
Бо  сум  у  фарби  поселивсь:
Потухли  барви,  зникли  кпини,
Жалі  у  простір  полились…
Та  ось  зі  сходу  як  спасіння,
Як  мантри  йоговської  дань
Зійшло  натхненне  воскресіння  –
Кінець  палітрових  страждань.
…І  не  кажіть,  що  співпадіння
Доріг  в  природі  не  бува,
Не  оживають  раз  слова,
Не  пророкують  сновидіння…

V.  СОН.  ЗУСТРІЧ.  СВЯТІСТЬ  І  ГРІХ

       [b]  Спини  мене,  отямся  і  отям  –
         Така  любов  буває  раз  в  ніколи…
                                                             Ліна  Костенко
[/b]
Сіріло…  У  ранковій  висі
Дві  зграї,  гай,  гайвороння́…
Тягали  люто,  жорстко,  злісно
Мале  смиренне  каченя.  
І  ось  легка,  немов  комаха,
Згорнула  крила  і  летить
Знесилена  до  смерті  птаха…
А  як  хотілось  їй  ще  жить!
Те  спровоковане    падіння,
Безладно-смертний  птахи  лет  
Без  сподівання  на  спасіння  
Заспостеріг  нараз  поет.
Наперекір  хижацтву  круків  –
В  житті,  читачу,  так  бува,  
Коли  є  діло,  не  слова  –
Поет  підставив  жертві  руки.

                                           ♠
                                       
Так  жаль  йому  пташину  стало:
Поклав  в  долоні,  щоб  зігріть,
І  вгору  підкидав  помалу,
В  собі    здолавши  всяку  хіть.
І  стала  птаха  оживати,
Відчувши  в  крилах  силу,  злет.
Питав  спаситель:  «Вже  жива  ти?»
І,  як  маля,  радів  поет,
І  підкидав  все  вище  й  вище  ,
Щоб  в  небо  їй  вказати  путь,
Хоч  знав,  що  з  голубої  висі
Не  вдасться  птахи  повернуть…
І  каченя  у  фенікс-птицю
Враз  перевтілилась.    Йому,
Співцю  –  по  серцю  і  уму  –
Перо  ж  дісталось  як  годиться.          

                                           ♠
                                     
…Та  то  був  сон.  Тут  пуджі**  яв,
Яка  єднає  душі  з  Богом
(Хтось  медитацію  назвав
Як  роздум,  як  прихід  у  Логос).
У  мить  таку  нема  думок  ,    
Лиш  відчуття  легкого  трансу
В  єднанні  з  небом.  Це  не  шок.
Це  –  вмиротворення  авансом…
Художник  мав  у  ті  хвилини
Таланту  зміцнювати  міць.  
Щоб  в  неприторену  годину
Не  впасти  ‘лічерева  чи  ниць…
Медитував  собі…  Та  що  це?
В  його  руці  –  чиясь  рука  –  
Волога,  тепла  і  м’яка.
І  Він  –  Оум!  –  розплющив  очі.
                                     
                                                 ♠

Рука  належала  сусідці,
Такій  незвичній,  непростій.
«Пробачте,  я  не  те…  не  звідси»  –  
Сказала  і  сховалась  в  тінь
Портьєри,  що  висіла  поряд.
«Мені  тут  страшно…  Ні,  о,  ні,
Мене  гнітить  і  мучить  сором.
Але  Ви  так  в  собі…  забуті,
Що  я  відчула:  щось  в  мені
Таке  від  Вас…  від  тої  суті,
Яку  не  видно  всім…  зовні́…
Тепер  не  знаю…    як  нам  бути?»  –
Вона  нескладно  так  шептала,
Шарілась,  кланялась  йому…
«Я  Вас,  сестрица,  не  пойму,  –  
Художник  проказав,  –  сначала…»  

                                           ♠

І  ось  уже  на  «світі  Божім»    –  
Він  –  спантеличений…  Й  Вона  –  
Варлей  на  неї  чимось  схожа,
Була  ще  й  грекова  жона  –  
Ланіт  рум’янець,  брів  розкрилля!
А  очі!..  Потонув  би  в  них!  –
Не  вгамувати  думку  милу,
Як  норов  коней  вороних!!!  –
А  ще  Художника  уразив
Низький,  гортанний,  січний  глас:
Його  доконував  щоразу
Фольклорних  висловів  запас.
…Вночі  пригадував  деталі:
«Де  міг  я  бачити  її  –
Чи  то  фантазії  мої,
Чи,  мо’,  зі  сну  Вона  повстала?»

                                           ♠

І  пригадалась  ди́вна  птаха,
Яку  Він  бачив  уві  сні,
Коли  письменника-невдаху
Думки  покинули  масні…      
«Можливо,  це  і  є  той  спадок,  
Який  діставсь  мені  від  тих,
Що  в  со́бі  не  тримали  й  гадок
Жінок  сповідувать  таких?!»
…А  як  Вона?  Чим  полонилась,  
О,  чим  сподобалась    Йому?
То,  може,  тим,  що  не  лінилась
Його  сприйняти  як  саму?
Чи,  може,  тим,  що  Він  уважним
До  неї  був:  їй  в  унісон  
Cприйняв  Її  як  віщий  сон?..

О  світу  милий,  доле  пражня!                                                
   
                                           ♠

…Неділя.  Дзвони.  Вісім  ранку.
Дзвонар  на  вранішню  скликав…
Вони  –  в  кадильному  серпанку,
В  Його  руці  Її  рука…
І  святість  ду́ші  їм  лоскоче,
І  дух  хвилює  фіміам…
Ось-ось  душа  у  душу  вскочить  –  
Знайти  прихисток  хоче  там.
Перегляну́лись  –  слів  не  треба:
В  очах  дотична  світла  далеч
Нестерпно-голубого  неба,
А  там,  за  нею…  сум,  печалі.
Й  непевність…  В  тому,  що  це  щастя
Колись  у  них  не  відберуть
Чи  не  сплюндрують.  Адже  руть  
Перемагає  час  від  часу…

                                           ♠

Що  так  буває,  всім  відомо:
Мораль  і  побут…  і  –  розрай!
А  те,  що  діється  у  домі,
Де  коверзує  «милий  рай»,
Уже  нікого  не  хвилює:
(Тут  притча  про  гіркотний  хрін!)
Хай  доля  їх  обох  змордує,
Аби  впокоювався  Гріх!  
Й  живуть  спасенники  в  постелі,
Як  гарні  свині  –  так-то-сяк,
А  в  душах  їхніх  вже  пустеля,
Замшілий  шкаріді    косяк.  
І  де  тут  правда,  а  де  кривда  –
В  тупик  потрапить  сам  Прокруст!
Коли  в  душі  і  в  серці  хруст,  –
Не  осуди!  Облиш  свій  «привід»!  

VІ.  Долі  клич

             Яка  між  нами  райдуга  стояла!
               Яка  між  нами  прірва  пролягла!  
                                                                 Ліна  Костенко

Хотілось  вже  скінчить  поему,
Та  я  ж  нічого  не  сказав,
У  чім  героїка,  богема,  
Що  легендарною  назвав...
Було  б  і  справді  неспідручно  
Когось  прославить  без  підстав.
Було  б  банально,  сухо,  скучно,  
Якби  фактАжу  не  подав...  
А  фактів  тих  за  10  років
Зібралось  стільки  –  ой-йо-йой!  
Відбути  можна  кілька  строків
В  раю  чи  в  пеклі,  «Боже  мой»!
 
                                                 ♠

(...То  над  ними  райдуга  стояла,
То  вони  над  прірвою  були,
Та  немало  горя  попили,
Так  і  не  дійшовши  до  фіналу…)

Неначе  в  казці,  пензель  оживив
Потусклі  барви  схованих  полотен,
Й  Художник  всім  натхненно  оповів
Про  все,  що  вмерло...  й  ожило  достоту.  
Й  заговорили:  «смерекова  ніч»,
«Роса  кохання,  спита  до  останку»,
Грибна  поляна,  й  безпощадна  січ,
Й  «цілунки  у  ранковому  серпанку».
Кружляли  в  танці  дикім  верболози
І  посміхалась  ива  молода,
Спіткнувся  сум  і  похлинулись  сльози,
Веселково  рядилася  вода.                                            

...Пасажам  тим  завдячена  Модель  
Раділа  і  од  щирості  пишалась...
І  у  Митця  безтямно  закохалась,
Хоч  осінь  прокурликав  журавель.

                                                 ♠

Й  Митець  натхненно  малював,
Прогнавши  із  душі  ядуху,
Бо  суміж,  оборуч  він  мав  
Модель  і  величі,  і  духу.
Й  лились  з-під  пензля  і  різця
Нові,  небачені  сюжети,
В  душі  ж  щасливого  Митця
ПілИ  оранжево  кларнети.
Коли  ж  накочувалась  ніч,
Йому  верстались  сни  космічні,
Й  Модель  видовбувала  пріч
З  невдалих  кпинів  пні  стоїчні.  

…І  хай  читач  мій  висновує,
В  чім  дами  серця  легендарність.
В  житті  ж  –  дощентна  лапідарність…  
Апостеріорі!  І  не  всує!  

                                           ♠

Стосунків  їхніх  унікаль...
Не  в  тім,  що  далі  їм  скорились,
А  в  тім,  що  нову  світлу  даль
Вони,  натхненники,  створили.
І  міріади  зір  Центавр,
І  сонм  незвіданих  Галактик
В  екстазі  приволік  Кентавр  
Для  ексклюзивних  барв  і  практик.
Метафоричний  символізм
Єднався  з  ніжністю  симфоній,
Й  земний,  вульгарний  реалізм
Тонув  у  морі  поліфоній...
Виною  в  тім  булла  Модель  –  
Модель  і  величі,  і  духу.
І  хто  мелодію  ту  слухав,  
Оцінить  авторський  тандем!

                                               ♠

Маестро  так  пірнув  у  труд,
Що  й  не  завважив  плину  часу,
Як  злая  доля  творчих  пут
Ледь  не  роздерла  злим  обцасом.
Він  раз  помітив:  на  лице
Моделі  впав  і  сум,  і  смуток.
«О  мила,  звідки  в  тебе  це?»  –
Тінь  з-під  очей  змахнув  він  хутко...
«О  це  кінець,  всьому  кінець,
Мене  мій  муж  в  Елладу  кличе.
Нагадує  про  наш  вінець,
Який,  йому,  хай  жме,  та…  личить.  
Я  не  поїду!  Хай...  все  рівно
Я  хочу  бути  тут,  з  тобою  –  
Так  вже  начертано  судьбою...
Невже  ж  між  нас  проляже  прірва?»  

VІІ.  ПОВЕРНЕННЯ

         [b]Сьогодні  осінь  похлинулась  димом.  
                                                                     Ліна  Костенко[/b]
                                                               
Було  б  немало  ще  картин,
Хоч  був  Художник  майже  голий…
Та  на  путі  високий  тин
Сплела  тандему  пражня  доля.
Немов  пузатий  ветхий  глек,
Вклонившись  Україні  гречно,
З’явивсь  на  очі  раптом  грек,
Сказати  б  прямо  –  недоречно.
І  заявив  про  ті  права,
Які  йому,  мов,  Богом  дані…
Й  застрягли  в  горлі  всі  слова,
Що  готувала  йому  Пані.
Ну  що  тут  скажеш?  Адже  так  –            
Вона  є  грекова  дружина,
Ще  й  мати  для  дочки  і  сина.
А  Метр?  Ну  так  собі  –  п’ятак!        

                                           ♠

І  потекли  у  памороку  дні  –
Нараз,  спіткнувшись,  спохмурніла  днина    
Гіркотні  сни  журились  уві  сні  –
Контентна  «осінь  похлинулась  димом»
А  муж  тих  змін  немов  не  помічав,                                                                        
(Про  щось  своє  митикували  оба)
Та  час  від  часу  нишком  потирав,
Долаючи  метіж,  причілки  лоба.                                                                                  

…  Що  думав  він  у  цю  годину,  
Який  вогонь  сумління  пік?
Та  знав  напевне,  що  людині
Укоротив  ходою  вік  
В  безглузде  те  заробітчанство,
Що  спонукало  до  розлук,
До  самоти,  вагання,  мук,
До  зачудованого  чванства.

                                           ♠

Й  журій  почав  усе  з  нуля,
Бо  ж,  крім  несплачених  кредитів,
Зневір,  подагр  і  простатитів,
Ніц  не  привіз  ізвідділя.
І  як  йому  приноровитись  
До  невідомих  правил  гри?
Прийдеться  ж  добре  потрудитись,  –
Лайдацтва  в  памку  не  бери!
І  почалось  поневіряння
Його  по  безлічі  робіт  –
Від  мулярства  до  підмітання
Державно-цартвенний  орбіт.  
І  так  злиденники  збідніли,
Що  не  було  чим  оплатить
Не  те,  щоб  банківський  кредит  –  
Їду́,  житло,  загубу  сили.  

                                           ♠

Та  ось  йому  поталанило:
Отримав  він  крутий  загад  –  
Як  жасно  тіло  не  боліло  –
Облаштувати  мера  град.  
Й  журій  мерщій  узявсь  за  кайло,
Довбав  покої  день  і  ніч,
Аж  поки  він  і  кум  Михайло
Не  спонукли  гудіння  пліч.
І  так  щодень,  бува,  до  ранку,
Бо  гроші  пахли  немалі…
І    завертав  журій  у  дранку  
Кляттям  гаптовані  жалі.
Як  не  було,  та  у  оренду
Спромігся  він  оселю  взять  
Й  під  супровід  «япона  мать»
Набув  ужиткового  бренду.  

                                           ♠

А  що  ж  Маестро?  Чим  потішив
Свою  розтерзану  Модель?..
Хіба  що  тим,  що  все  біднішав,
Не  генеруючи  ідей?!
Бо  надих  вже  являвся  рідко
(Нема  протреб  казать  –  чому!):
Колись  шпаркий,  кмітливий,  плідний,  
Закис  –  по  серцю  і  уму.
Вона  ж  (обом  бувало  пусто!)
Його  рядила  як  могла,
Та  він,  сердега,  зчаста-густа
Торкавсь  в  спонуці  до  чола…
І  думав:  «страж  моїх  печатей,
Чом  розмінялась  на  п’ятак
І  розізлила  долю  так,
Що  та  помстилася  печаллю?»
                                     
                                           ♠

Ось  так  ми  і  добігли  до  кінця…
Була  Модель,  та  сталася  інтрига:  
Все  те,  що  було  надих  для  Митця,
Нараз  –  у  кліть,  узденицю,  вериги.
…А  ти,  поете,  й  далі  легендуй!
І  не  фехтуй  семантикою  слова…
Легенда  –  і  побідний  сабантуй,
І  вигадок    невіяна  полова.
Тат  все  одно  наповнене  життя  –
Розквітле  і  обсипане  плодами  –  
В  яке  б  не  подалося  майбуття,
Набутком  стане  для  Митця  і  Дами.    
Від  Неї  світ  заломлювавсь  в  Митці.  
А  іншого,  здавалося  б,  й  не  треба…
Бо  сонце  –  це  не  те,  що  у  руці,

А  те...  що  в  Небі.  

ЕПІЛОГ

На  фільварку  старезного  міста
Дві  оселі  –  робоча  й  жила,
Й  відстань  між  ними.  Не  близько,  
Як  в  степу  від  села  до  села.
Поміж  ними  курсує  трамвайчик,  
Іграшковий  такий,  голубий,
А  у  ньому  –  Вона  як  хазяйка  
Загадковості  слова  і  дій.
То  заверне  додому,  до  мужа
Для  наси́ту  вітальних  потреб,  
То  в  робочу  майстерню,  де  служить  
Наш  Митець  недосяжності    неб.
Й  не  позаздриш  такому  трамваю,
Що  блукав  у  кромішній  пітьмі,
Де  тенета,  яруги  самі
Всюдисущі  –  від  краю  до  краю.

                                           ♠

Та  тим  часом  трамвай  розумнішав…  
Чи  від  сорому  то,  чи  від  спек
Голубий  все  чим  дальш  червонішав,
Як  в  гончарні  підсмалений  глек.
Якось  раз  він  свою  пасажирку
Уночі  доплуганив    під  дах  –  
У  майстерню,  де  солодко  й  гірко
Снив  Художник  новий  Карадаг.
То  уже  й  не  поїхав  нікуди,
Він  навіки  залишився  тут…
І,  напевне,  розважливі  люди
Складуть  шану  трамваю  за  труд,
За  рятунок  (удруге)  жар-птиці…
І  пера,  що  дісталось  Йому  
Від  Орфея  і  муз.  По  уму!
А  хазяїну?..  Тлін  як  годиться.  [/i]
[i][/i][/b]
       Жовтень  2010  –  лютий  2011,  
       Київ  –  Мінськ  –  Хмільник  –  Київ  

_________
*Ритуал  поклоніння  язичницьким  символам.
**Частина  мантри:  «Оум  твамева  сваха»,
   що  боронить  сахадж  від  зла.




адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484453
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.03.2014
автор: Олекса Удайко