«Бунтарський дух, що в тисячах згорань
Щоразу воскресає Фенікс-птахом...
А Ти, Людино, в мить протистоянь
Добра зі Злом - зречешся свого Я?
В ім'я чого готова Ти на плаху?»
(Наталія Крісман, «Непокірні»)
Нізащо не зречусь! Я вигострив його,
Мов шаблю, що від прадіда і діда.
Вам може сиве лезо те повідать,
Як віддавали пращура мого
І раз і вдруге кату добрі люди
За те лиш, що не зрадив сам собі
І сподівався ще в своїй добі -
У час зневіри, розбрату, облуди
Для Краю роздобути кращу долю
Бо що ж за доля дибати в ярмі -
Вже краще скласти голову в борні.
А Край тоді впрягали у неволю,
І добрі люди (вони й нині тут),
Допомагали зайдам те робити,
Бо, що та воля - ні кожух пошити…
Візьмеш із неї пшик та суєту...
Чи пам'ята хто пращура мого,
В краю, який ще зветься Україна,
Та дуже вже нагадує руїну?
Чи є наука людям із того?
А Край, між тим, мов торба із горба,
Вже котрий рік все котиться в болото
І кліпає, мов імпотент холодний,
І влада, й недовлада і юрба…
Не жити - виживати (ось де суть!)
Навчились ми , сховавшись за завісу
Із самозречень лжі та компромісу,
Тож, вурдалаки й далі крівцю ссуть…
Ось, саме через це, поетко мила
Я не зречусь нізащо свого Я,
Бо це - мій світ, мій Край, моя сім'я,,
Це пам'ять роду, гідність, честь і сила.
Зректись того і разом перейти
В безликий стан блискучого нікчем'я?
Зійти в пігмейсько-яничарське плем'я?
Щось інше мала на увазі ти...
27 березня 2013 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460596
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.11.2013
автор: Валентин Бут