Згорають в полум’ї жалю
і облітають барви літа…
Упала незітліла квітка
у душу зморену мою.
Рояться мрії… Мед гіркий.
Та часом солодко буває,
немовби серце напуває
палкої квітки дух п’янкий.
Ті пелюстки усі роки
обігрівав, оберігаю.
І досі щиро сподіваюсь
твоєї теплої руки.
Я серце відчинив. Ввійди
у зелень буйного розмаю.
Я так давно тебе чекаю,
щоб дивуватися завжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454195
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.10.2013
автор: Олександр ПЕЧОРА