Це так нелогічно й нагадує казку,
Де зло відступає під світлом добра,
Де сила кохання зманила у пастку
Безтямну спокусу в осяянні барв.
Гірку і солодку, що грає постійно,
Занесену потай в пропасницю снів.
Тримаю за руку весну чудодійну,
Нарешті впіймати цю хвилю зумів.
Чому ж ти зникала, неначе навмисно,
Дражнила бездоння мого німоту?
Тепер огортаєш в яскраве намисто
Мою, в надоїдливих спогадах, ртуть.
І ось бачу схід бездоганного Сонця,
Не сліпить воно, бо свічуся я сам.
Зринаю у космос фонтаном емоцій,
Додам невагомість у свій тарарам.
15:47, 7.09.2013 рік.
Зображення: http://vk.com/event48352832
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2013
автор: yusey