Спливають із осінньої імли
Недобудов важкі бетонні плити.
Не згадуйся. Не снися. Не боли.
А, головне, про мене не розпитуй.
Бо хто що знає? Просто буркне: “Ет…”
Та що й казати? Розуміє кожен:
Красивий був і задум, і проект,
Але задорогий.
Забракло грошей.
І все мені здається знов і знов,
Коли проходжу пізньої години,
Що й наша та окрадена любов,
Як цей недобудований будинок,
Руйнується під вітром і дощем
В глухім тумані давньої образи.
Чому ти досі з пам’яті не щез,
Хоч більше ми не бачились ні разу?
Чом так болить нестерпно-дощове
Це безмайбутнє нашого творіння?
І хто ж тепер, скажи мені, живе
В оцих недобудованих руїнах?
Каркас. Основа. Цегляний скелет.
Безповоротно так…
Злочинно-глухо…
Красивий був і задум і проект,
Але задорогий.
Забракло духу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444531
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.08.2013
автор: Яковенко Тетяна Василівна