Крізь людську байдужість проростали квіти,
Пнулися до сонця ніжні пелюстки.
Від розпуки небо почало сивіти,
Розірвавши душу громом на шматки.
І молились люди: «Та за що нам кара?
Ми ж для тебе, Боже, зводимо церкви,
А над нами досі полину примара,
І дірки в озоні – спробуй проживи.
Що тепер робити?! Та у нас же діти…
І яка їх доля на Землі чека?!...»
Як спасіння наше проростають квіти,
Та і їх безжально рве людська рука.
Фото автора
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439595
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.07.2013
автор: Олена Іськова-Миклащук