Жила наша баба Мотрона, а простіше Мотя на хуторі. Жита у маленькій хатинці, трудилася на городі, в село ходила мало. Бо, що там робити, коли для життя все є. А чи знала жінка, що те “все” має величезну протяжність. Та, мабуть, і добре, що не знала. Бо коли …
Побудувала дочка, вийшовши заміж, величезну і світлу домівку. А для великої й світлої скільки ж, то потрібно! Наносили повну хату “шкафчиків”, кажуть, то “мебля”, завісили світлі вікна темним “матер’ялом” і називають… а таки і не згадала як називають.
- Навіть полежати на печі ніколи, - не раз дратувалася жінка. Стомилася Мотя від такого життя – буття. А де ж подітися. В її хатині, де вона була ґаздинею, вже свині живуть. Ото сновигає кімнатами, а як вдається “прикимарити” деінде й уже раденька, що день вдався.
Та якось одного такого вдалого дня , баба Мотя вслухаючись в розмову дочки з молодою сусідкою Ганькою, “допетрала”, що життя є і інше, якого вона зовсім не знає. Так їй стало гірко, роки ж добігали до фінішу, а, життя нового не знала. Спочатку ніяк не могла второпати, про що то вони ведуть розмову.
- Таки про село, - сонно всміхнулася старенька. – Ох- хо – хо! Як я там давно не була. А Ганька про щось небачене торочить. Що ж, то таке, що на все село видно. Клуб? Так його ж давно розібрали на дрова. А колись же і вона ще пританцьовувала кадриль. Е! Згадала баба, як дівкою була! – передражнила себе саму. Але розмовою таки зацікавилася. І сама, не знаючи чому, ввечері почала розпитувати дочку про те диво в селі, про яке так весело розповідала Ганька.
- То, мамо, бар відкрили і тепер там усе село сидить.
- Як, дитино, сидить, - сполохалась баба Мотя, хто ж їх посадив?
- Ет, мамо, це столова така, де всі можуть їсти, пити , гуляти, музику слухати.
- Як, то? Ми колись у районі ходили в столову, то там тільки їли. А, то ще й пити дають?
- Ох, мамо, що хочете, те й дадуть аби гроші мали, - усміхнулася Олена на таке прискіпливе допитування матері.
А Мотя задумалась. – Хм - м, живуть же люди. А я все життя в лісі просиділа. Побачити б той “барррр”. І ото так жінці захотілося побачити нову оказію, що вона кожен день вичікувала нагоду. І гроші “заникані” дістала, аж 20 гривень від пенсії відірвала для майбутньої гулянки.
- А що, хіба я не можу у бар зайти, дочка каже, що Зося там через день “висить” на плоті.
Ото засіла думка у бабиній голові, а кажуть, задумане таки колись здійсниться.
А тут і причина знайшлася: весілля у куминої дочки, внученьку кума Гапка одружує. І, кажуть, у барі будуть теж гуляти, бо наречений міський. Мотя і не ходила майже ніколи на весілля, все молодші виходили в люди, а це ще звечора почала збиратися. Виклала свої “вбиранки”, перебрала одяг і відклала найкращі (на її думку). Олена посміхалася, відмовляла матір. Та таки здалася, внесла свої речі і підібрала одяг для матері.
- Оце вдягнете, мамо. Хай іде в село, давно не була, а таки старенька, - подумала. - Чи ж відбирати у неї цю радість.
- Мамо, ви самі не зайдете, важко йти, дороги весна розмила. Я попросила Хведю (зятя, тобто), він запряже коня і відвезе нас.
Ото наступив ранок, а баба Мотря вже на ногах. Як квітка, одягнута, причесана. Давно не була такою моторною й веселою. Усілися вони на віз, підстеливши ряденце на сінце, і подалися на село. Не буду розповідати як святкували вони весілля. Бо було воно як завжди: сіли, налили, випили, ще випили, ще…а далі вже ніхто нічого не пам’ятав.
А баба Мотря багато не пила, вона ж не для того сюди добиралася, чекала коли ж у бар усіх поведуть. І таки дочекалася. Правда, вже кіньми правила сама, Хведя десь присох біля бутля. А Олена тільки сміялася весело і голосно, ледве Мотря висадила дочку на віз.
Поїхали.
Молоді попереду, а бабуся наша завершувала процесію, підганяючи коника, що ніби теж сп’янів, бо чалапав ледь – ледь. Нарешті, доїхали в центр села, до , так званого, бару. Як би ви бачили, як пружно й моторно трюхикала старенька до гостини.
- О, тут же колись клуб стояв, замріялась Мотя. - Ех, як вона тоді витанцьовувала, коли їх школярі запросили в гості з нагоди святкування того, як його, “Женського” свята. Поставили концерт, подарували аж десять “платочків”. Вони іще в неї є, - згадувала баба молодість, і трохи не проґавила вхід до гостини. Пришвидшила крок, і собі прошмигнула до бару.
Ой, що то було! Грім і крик ошелешив бабу Мотю з перших хвилин. На неї сердито зиркнула кума Гапка, наче хотіла сказати, “чого приперлася сюди?”. Але не сказала, мовчки посадила скраю біля столу. Правда, шепнула щось її Олені. Та бабуся наша на це не зважила, вона як розкрила широко очі, так і не закривала поки вони самі не закрилися пізно вночі, за баром у канаві. Але про це пізніше. А поки, баба шамкала одним зубом смачне, але як для неї тверде м’ясо, попивала щось червоненьке і “балділа” від голосної музики та роззиркувала, ніколи не бачене дійство. Усе було б добре, аби Олена та й баба не випили зайвого. Хіба ж у такої оказій “вміриш” свої потреби? Не вміряли, тобто переміряли. Тому і не вгляділи, коли весілля вже закінчилося, а розпочалася інша гулянка, де вже платять всі за себе самі. Олена десь зникла, може Хведю шукати пішла. А баба Мотя сиділа, чекала, коли ж все закінчиться. І не второпала, що вже офіціантка перепитує її, чи насправді їй подати нові блюда. Пробувала пояснити бабі, що весілля вже пішло до хати. Якби ж не перебір, то, може б, і зрозуміла б це Мотя. На мить протверезіла вона тоді, коли довелося винишпорити свою двадцятку з-за пазухи. Бо вже погрожувала не офіціантка, а вимагав грошей великий хлопчисько. Баба, злякано витягла гроші, не розуміючи навіщо їх від неї забирають. Чи то такий збір на весіллі. Та чомусь її “кровненькі грошенята” не задовольняли чолов’ягу. Він енергійно випхав стареньку з бару, незважаючи на її вперті протести.
- Завтра ще стільки принесеш, - гукнув услід. Та жінка не зважила, бо їй і так серце
заболіло, було шкода “заниканої волюти”. Але, викинута в темінь вулиці, баба оторопіла ще раз. Біля славнозвісного бару стояв тільки віз без коня. Ще попід плотом хтось муркав, але куди йти, в який бік жінка розібрати не могла. Десь звернула, понеслась у морок ночі, але чи довго йшла не пам’ятає...
Лише зі сходом сонця селом продибала конячка, шукаючи свого воза і господарів, яких весілля розкидало в різні кутки села. Найближче всіх була баба Мотя: за баром, у ще не засипаному (через швидкісне будівництво) рівчаку. І снився, мабуть, їй такий бажаний бар. Усе ж таки побачила, що воно таке. .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380943
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.11.2012
автор: Тетяна Луківська