Води відерце витягнув з криниці,
Заніс у хату, хтів було іти,
Але вона вблагала до світлиці:
«Не поспішай-бо, синку, погости».
Вишнівки наливаючи потрошку,
Укотре щастя зичила мені.
Її сльозу, що танула у зморшках,
Ще крадькома втиратиму ві сні.
В куточку Бог, залюблений у квіти,
І п’ять синів як спогад про війну...
І ось тепер сама на цілім світі!
А вже й онуки мали б сивину.
Кімнатка чепурненька, і підлога
Підметена, неначе на Різдво.
Так затишно зробилося, їй-богу,
Куди й поділось марево тривог.
...Вже позіхала сутінками хата,
Та тільки я не квапився іти.
Бабусю мила,
Ви ж така багата, –
Подайте людям жменьку доброти!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377874
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.11.2012
автор: Олег Завадський