РАНКОВО-СІЛЬСЬКИЙ ПРОМЕНАД

Друкувалось  у  №65-2013  р.  журналу  "Склянка  часу"),  №3-2013  журналу  "Крим"

Тому,  хто    тримав  коли-небудь  в  своєму  господарстві  корівку,    і  хто  був  гарним  господарем  своїй  годувальниці,    знайома  картина  ранкового  села,  коли  вдосвіта  перед  вигоном  до  череди  то  з  одного,  то  з  іншого  двору  виходять  на  свій  звичний  маршрут  Маньки,  Майки,  Квітки,  Лисухи,  а  згодом  Мар’яни,  Секлети,  Ганни,  Ольги,  або  ж    Якови,  Дем’яни,  Миколи  та  Микити.  На  вулицю    разом  з  корівками  випливає  запах  парного  молока  впереміш  з  іншими  коров’ячими  ароматами.  Майка  здоровкається  з  Лисухою  протяжним  муканням,  витягнувши  вперед  морду  і  закинувши  назад  свої    куценькі  ріжки,  а  Лисуха,  грайливо  погойдуючи  розкішним  вим’ям,  коротко  відповідає  на  вітання  та  без  зайвих  слів  хвалиться  ранковим  удоєм.  Інші  представниці  слабкої  велико-рогатої  статі,  опинившись    за  межами  свого  штахетного  паркану,  теж  кидають  сусідкам  пару  звуків  коров’ячою  мовою.      Потім  розбрідаються  –  хто  куди.  Одна  прямує  до  невеличкого  степка  з  прохолодним  після  ночі  споришем,  друга,  встромивши  передні  ноги  в  глибокий  рівчак,  ховає  голову  в  буряні  та  демонструє  ранковим  глядачам  кремезний  зад.  Інші  намагаються  витягнути    губами  з-під  чийогось  паркану  в’юнкі  пагони  тендітної  біло-рожевої  повійки,  або  й  ущипнути  соняха  чи  кукурудзу,  що  нахилилися  з  сусідського  городу.    У  тварин  –  перший  сніданок,  а  господарі  ще  не  мали  в  роті  жодної  крихти.  Зранку  головне  –  подоїти  та  нагодувати  худобу.  В  кінці  літа  випаси    вже  не  дуже  щедрі  на  пашу,  тому    тільки  зовсім  байдужий  та  вкрай  ледачий  хазяїн  здатний  вигнати    до  череди  свою  тварину  натощака.  Таких  у  нашому  селі  немає.
               Власники  корів  з’являються  на  вулиці  з  невеличким  запізненням,  щоб  не  примушувати  себе  відганяти    годувальницю  від  чужої  кукурудзи.  А  коли  все  ж  попадають  в  поле  зору  сусідки  чи  сусіда,  з  городу  яких  їх  корівка  нагло  смикає  соковите  листячко,  прискорюють  ходу  аж  до  бігу:
                 -  Куди?  Куди-и-и?  А  щоб  тебе  грім  побив!  –  кричать,  тримаючи  дулю  в  кишені,  допустимо,  байкового  халата.  
                 Доки  худоба,  ні  про  що  не  думаючи,  набиває  свої  боки,  мешканці  вулиці  сходяться  до  купи,  щоб  послухати  останні  новини,  яких  після  ночі  завжди  вдосталь.  Новини  бувають  різні:  і  сумні,  і  веселі.  Події  описаного  нинішнього  періоду,  маю  надію,  нічим  не  зіпсують  настрій  і  не  затьмарять  тільки-но  розпочатий  день.  
                 -  Чи  чули,  як  на  Середній  вулиці  Москаленко  цілу  ніч  сигналом  автомобіля  сюрчав?  Видно,  п’яним    вночі  приїхав,  а  Галька  до  хати  не  пустила.  То  ж  і  їй  спати  не  давав.  Аж  поки  не  побудив  всіх  мешканців  вулиці.  Кажуть,  розгнівані  чоловіки    волоком  витягували  його    з  кабіни.
                 -  Я  колись  спостерігала,  як  він,  випивши  після  роботи,  їхав  машиною  додому.  Так  рівненько  та  тихесенько,  неначе  на  волах.  Хоч  і  мізки  в  клубок  заплуталися,  а  правила  дорожнього  руху  добре    пам’ятає.  
                 -  А  я  вечором  Христину  Ткачучку  зустріла,  після  якогось  курорту  приїхала    до  матері  в  село  відпочивати.  Каже  з  заїздом  цього  року  не  пощастило.  Одні  діди  та  сімейні  пари  поприїжджали.  Каже  –  гроші  на  вітер  викинула.
                 -  Що  кому,  а  курці  просо…  Хто  їде  на  курорт,  щоб  полікуватися,  а  хто  –    шукати  пригод  на  свою  с…кажімо,  голову.
                 -  Та  кажи  вже,  як  є.  Чи,  може,  дуже  культурним  став?  Як  казав  один:  «Я  став  дуже  культурною  людиною.  Раніше    говорив  –  ґудзик,  а  тепер  кажу  –  пуголовиця»…  Га-га-га…
               -  Ой,  а  де  це  Микита  подівся?  Тільки  що  ж  тут  стояв.  Чи  корову  пішов  завертати?  Так  ні  ж  бо,  вона  з  Миколиною  Лисухою  на  степку  пасеться…
               -  Та  онде  він,  в  рівчаку.  Вже  штани  підтягує.  Га-га-га…
               -    Діду  Микито!  Що  там,  багато  опеньків    знайшли?
               -  Та  грам  триста  буде…  -  озирнувшись    підсумував  дід  Микита.  
               -    Га-га-га…    
               Зацікавлені  веселим  ранковим    гомоном  до  гурту  підтягуються  господарі  рябих,  чорних  та  червонястих    красунь  з  інших  вулиць,  щоб  щось  почути  від  людей  та  розповісти    своє.  Кількість  худоби  на  вулиці  збільшується  з  кожною  хвилиною.  Одні  продовжують  обшукувати  рови  та  кущі,  інші  на  кшталт  своїх  хазяїв  збилися  в  гурт  і,  почісуючи  рогами  доступні  їм  частини  свого  тіла,  очікують  на  появу  молодого  бичка  в  супроводі  його  господаря  та  свого  опікуна    пастуха  Федора.    Той,  зазвичай,  появляється  останнім  і,  прийнявши  від  господарів  уже  сформоване  стадо,  відпускає  їх  на  всі  чотири  сторони.  Народ  розходиться  по  своїх  садибах,  де  на  них  ще  очікують  свині,  качки,  гуси  і  кури,  а  затим,  не  нормований  споконвіку,  довгий  та  важкий    селянський  день.
             А  наші  рогатенькі,  підбадьорені  довгим  пужалном  Федькового  батога,  підтюпцем  доганяють  одна  одну,  а  потім  дружно  прямують  до  широкого  яру,  щедро  ляпаючи    в  пухкеньку  пилюку  сільської  вулиці  перетравленою    гичкою  та  кукурудзою.    

08.09.2012  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362929
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.09.2012
автор: Галина_Литовченко