КОЧУБЕЇВНА
Драматична поема
(майже роман у ві́ршах)))
ДІЙОВІ ОСОБИ
Кобзар
Мазепа (Іван Степанович )– Гетьман України
Марія – донька Кочубея, похресниця Гетьмана Мазепи (історично її звали Мотроною)
Кочубей (Василь Леонтійович) – генеральний суддя при Гетьманові Мазепі
Кочубеїха (Любов Федорівна) –дружина генерального судді
Черниця
Дем`ян – довірений слуга Гетьмана Мазепи
Мелашка - дівчина-служниця Гетьмана
Кума – молодиця
Дівка – служниця в господі Кочубеїв
Осінній Сум – дівчинка років 6-ти
Орлик (Пилип) – генеральний писар Гетьмана Мазепи
Козацькі старшини, їхні дружини, доньки і сини
Свати́
ЗАСПІВ
Кобзар
Так ні́мо й одзвучиш, моя Маріє,
І пропаде́ш безслідно, як роса?
По Україні жито полові́є,
Немов твоя розплетена коса.
В печалі, в горі – чиста, як Мадонна!
Промов, пролийся словом і сльозою!
По всіх церква́х весільні вдарять дзвони
І обвінчають Мудрість із Красою.
Заплач, Маріє. Не мовчи, як бранка.
За триста літ – доволі німоти́ни!
Немов твоя діво́цька вишиванка,
Хрестами вишита недоля України.
Хрести й хрести. Неволя і наруга.
Осклизлі душі, мов каміння в склепі.
Тре по кістках затягнута попруга,
Що надто тісною здалась була Мазепі.
Понад Бенде́рами – туди й відтіль лелеки.
І мов хоругви! їх тріпочуть крила,
Лиш межи скель замріє іздалека
Знеславлена Мазепина могила.
Забута. Наче віспою, вітрами
Довкруж подзьобані камінні валуни –
Останньої Іванової драми
Безмовні свідки і спові́дники вони.
...Тут прах Мазепи, як у кам`яниці,
Довічний скит неви́гойного болю.
Хоч укрунув Петрової в`язниці,
Та не минув скорботну чашу Долі.
Зотлілий прах останньої надії.
Об скелі розбиваються роки.
А по Вкраїні – жито половіє!
Цвітуть волошки, наче кісники́ !
А вітер плаче, мовби хліба просить,
В Дунай з могили спокій виміта.
...І кучерявить жито, наче коси,
Коли Марія косу розпліта...
Встає Мазепа й дивиться додому –
Та нездоланне море забуття!
Із України Гетьману старому
Ганьбу приносять хвилі, як сміття.
Мазепа
А по Вкраїні жито половіє...
Невідсподі́ваний, невіднайде́нний раю!
Моя Вкраїно! О, моя Маріє!
мріє...
Вже триста літ тут стра́дницьки вмираю.
Вже триста літ не знаю супокою,
Немов колодник, відбувати мушу,
Доки імперія кривавою рукою
Вичавлює з Праматери́зни душу…
Кобзар
Біда Вкраїни серце Йвану крає.
Неви́плачені гетьманські борги
Небіжку-душу в рай не одпускають.
Сміються осоружні вороги
Над переможеним і зганьбленим Гетьма́ном.
І після смерті йому спокою нема –
Бо лиш як вивільнить Вкраїну із ярма,
То до Коша небесного пристане.
А Йван хотів би вже хутчій до раю,
бо там його Марія виглядає...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287157
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 19.10.2011
автор: Валя Савелюк