Поси́вів мій двір,
посивів,
за одну,
беззоряну
ніч безсонну,
непогамовного
горя мого́:
звичайного,
примітивного,
ревнивого,
ще й –
надуманого.
Сказали судді мої,
такі незрадливі,
коханії,
довгождані,
як дар,
посланий
у останню мить
справедливим небом,-
що так мені й треба.
А в тім,
що Святині моєї,
єдиної,
всім життям
намоленої,
більше нема –
винна сама.
…Іржа́віють білі бузки,
кричать
про смерть ба́жану
різким запахом,
як безнадійно хворі.
Ще вчора
золотосяйні
щасливі кульбабки –
за одну
ніч
беззоряну
посивіли
з горя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273555
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.08.2011
автор: Валя Савелюк