Я в двері навіть не стукала. Зайшла і зразу зустрілася з синім рідним поглядом мами. Вона сиділа в кутку кухні біля великого круглого столу і чистила картоплю. Картопля була дрібна, але мама на це не зважала. Я вже давно зрозуміла, що хвилини, проведені за чисткою картоплі були для неї відпочинком, а ще - хвилинами роздуму, спогадів.
Я стояла на порозі і вдивлялася в рідне обличчя, хотілося розгладити морщинки біля очей, зітерти з посмішки невловиму печаль. Мама посміхнулася і теплО, яке поверталося з далекого дитинста, обгортало мене, розливалося якимсь дивним почуттям в душі і серці.
Мамина посмішка з кожним днем була сумнішою, бо не можна було зменшити тягар років, тягар радості і болю, тягар сумнівів і образ.
Роки... Так непомітно нанизувалися намистинки днів на нитку життя! І були ті намистинки різнокольоровими : чорні, білі, червоні. На жаль, чорних намистинок було більше всього, бо мамине дитинство пізнало голод, ранню смерть батька і молодшої сестрички, а юність пройшла через війну. Та й потім, після війни, намистинки днів не завжди радували маму своєю яскравістю.
Я в двері навіть не стукала... Зайшла... і проснулася. Тепер цей сон повторюється і повторюється: мама в кутку кухні біля великого круглого столу... І вже хвиля болю і втрати наповнює серце і душу,бо мене ніколи не зустрінуть на порозі батьківської хати синій рідний погляд і посмішка з невловимою печаллю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237643
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.01.2011
автор: Радченко