Так хочеться стати невидимкою, розчинитись у повітрі і лиш вбирати в себе, поглинати навколишні звуки. Поринути в невагомість, відчуваючи ослаблення м’язів усього свого тіла.
Час іде, рухається безупинно і кожна прожита хвилина - це наближення нашого життєвого шляху у небуття. На зміну одному поколінню проходить інше, збагачене досвідом минулого та, незважаючи на це, повторює ті ж самі помилки. Не хоче вірити, що зробивши аналогічний хибний крок, його чекає такий же результат. Тільки згодом починає розуміти безглуздя своїх учинків і те, що змінити багато чого неможливо.
- З його обличчя можна писати ікону, - сказав про Віктора знайомий Катрі.
Віктор. Він приходив до неї і вона ставала його рабою, рабою свого сліпого кохання, зневажала себе за свою слабкість і не могла нічого з собою вдіяти.
- Якщо я його ударю, він більше не буде приходити, - промайнула у Катрі в голові думка.
- Вікторе, зачекай, - той зупинився і наступної миті отримав добрячий ляпас по щоці.
З вуст вирвалось круте слівце і він пішов, а в лоні Катерини зароджувалось нове життя.
Віктор не йняв віри, думав, що Катя намагається будь-що повернути його. Пізніше приходив до неї, плакав п’яними слізьми і просив не губити його дитину, тільки їхати геть.
І вони поїхали - обоє майже одночасно, Катя у один бік від Москви, до Тюмені, а Віктор у протилежний, до Мурманська.
А спомин уже виривав з пам’яті тихий осінній вечір. Крізь віття дерев просвічувалось чисте синє небо, мерехтіли зірки, виглядав кособокий ріжок місяця.
- Чому ти зі мною?
А вона, Катря, стоїть, втративши мову, бо поруч з нею він: її Віктор, її радість, її печаль, її кохання.
Катя не мала сил його забути, вона ніби знову відчувала на собі його ласку, чула з теплотою та гордістю в голосі сказані слова, що в нього буде дитина.
А згодом тупий біль розривав їй груди, видушував сльози, криком кричало зранене серце. Віктор одружився.
Невже на усе життя сама? Стало страшно.
Вона стояла на краю тротуару вечірньої малолюдної вулиці. З-за рогу вулиці виїхав "Ікарус".
Автобус швидко, з потужним, як їй здалось у ту мить, жалісливим надривом, наближався до неї. Потужний надривний звук накривав, обіймав Катю, відчай заповзав у кожну клітинку її тіла. І тут вона ніби почула позад себе, з правого боку, тихий, спокійний, але впевнений голос, що проказав біля самісінького вуха:
- А як же водій автобуса? Через тебе постраждає ні в чому не винна людина.
Катя заклякла на місці. За два кроки, повз неї, проревів переповнений пасажирами автобус.
Потрібно було жити далі. Біль, здавалось, притупився і Катря вийшла заміж. Що зробила помилку, зрозуміла після народження синів та все ж намагалася зберегти сім’ю.
Біль, загнаний у найдальші куточки серця, став повертатись.Чи то сам Віктор повернув його, адже прощального листа Катрі він не викинув, а роками носив у кишені кітеля.
У тому листі були такі слова:
- Вікторе, ти роз’єднуєш мене на дві половини. Одна половина готова сичати на тебе гадюкою, отруїти своєю отрутою, а друга: кинутись тобі на груди і обпалити тебе вогнем, бо тісно йому у одних моїх зболених грудях. Змішати твою кров зі своєю і розчинитись там, стати твоїм другим мозком і тілом.
Чим глибше усвідомлення, що нам не бути разом, тим сильніше кохання до тебе, кохання непідвладне ніякому спину його розумом. Пам’ять вириває твій образ з небуття, з далини тисяч кілометрів, що розділяють нас. Я німотою гукаю тебе прийти до мене, щоб, як колись: забутись, відчити твою ласку, п’яніти від духу твого тіла.
Прощавай, Вікторе. Прощавай, моє кохання, моя печаль солодка повсякчасна.
Цілую. Катя. 06.04.1986 рік.
Галина, жінка Віктора, виходячи за нього заміж, знала, що у того є донька та воліла забути про цю дитину.
Скринька Пандори була відкрита у двох сім’ях майже одночасно. Галина випадково знайшла листа у кишені Віктора, а Дмитро, чоловік Катерини, - її щоденник.
Внутрішній біль Каті ставав час-від-часу просто нестерпний, витискав сльози, які тихо, неначе то плакала сама душа, змійками стікали по обличчі. І не було в оточенні Катрі такої сили, котра зуміла б, змусила б забути про нього. Лиш короткі хвилини забуття, чи гра в забуття, притуплювали згадку про нього, одне-єдине слово, болісна згадка-загадка пам’яті та усього її єства, її сутності. Господи, Ісусе, допоможи, спаси і помилуй.
Здавалось, насувається "дев’ятий вал", готовий накрити її, Катрю, з головою та розчавити. Було відчуття, що вона-не-вона, а хтось інший в середині її самої, а вона ніби десь спостерігає збоку. І серце сковане залізними лещатами, і душа тремтить, стогне і плаче, ніби хоче вирватись на волю в пошуках своєї, власної істини, потикається у різні боки і завмирає, загнана у глухий кут безвиході.
В той день падав сніг, було слизько. На виході із приміщення суду круті сходи. Дмитро послизнувся і упав, боляче вдарився ліктем правої руки. В очах у нього виступили сльози, він мало не заплакав і не так від фізичного болю, як від внутрішнього.
Катерина відчула той біль, що заполонив Дмитра повністю. Дмитро не був морально готовий до остаточного розірвання їхнього шлюбу.
Минув день цілковитого мовчання.
- Що ми з тобою робимо, навіщо нам розлучення? Давай забудемо усе погане, що було між нами і почнемо нове життя, - першим промовив Дмитро.
Катря чекала на ці його слова, їй було лячно залишатись одній з дітьми, хотілось нарешті бути щасливою.
Та згодом її заполонили суперечливі почуття, здавалось, що вона дарма намагалась зібрати, скласти та склеїти уламки давно розбитого дзеркала, ці почуття розривали їй мозок, серце та душу. Хотілось впасти на коліна і вити від болю, від образи, від внутрішньої спустошеності.
Серце прагнуло затишку і тепла, а розум говорив, що це неможливо. Для того просто треба кохати та бути коханою, вірити людині, що поруч з тобою, а не ловити цю людину на постійній брехні.
Катерина уже не мала сил вислуховувати слова Дмитра, який постійно намагався переконати її, що вони мають бути разом, бо він кохає її, хоч його кохання немало ні морального, ні матеріального обличчя.
- Помреш без мене зі своїми дітьми, - почула Катя, коли сказала Дмитрові, що вони стали чужими людьми і вона не хоче далі жити разом.
Зі своїми. Ніби вони й не були його дітьми.
Не здохли. Катря, тяглова конячка, звично тягнула усі сімейні проблеми на своїх плечах, не забуваючи постійно тримати ці плечі рівними, хоч би якими втомленими вони не були.
Інна виросла. Катерина не раз відчувала, що донька все-ще чекає зустрічі зі своїм батьком.
Інна присвятила йому свої вірші.
Вже скоро мені шістнадцять мине
І подорослішаю трішки я,
Але на серці у мене туга,
Бо тата свого не знаю я.
Про нього мама щось розповідала,
Втираючи сльозу з очей моїх,
І ласкаво мене втішала,
Казала, що зустрінемось колись.
Я знаю, що він любить море
І я люблю ту синю далечінь.
Мої думки такі ж глибокі й неозорі
І завжди будуть з ним.
Татусю!
В цю мить ти далеко, ти в іншім краю
Й не знаєш, що біль огортає всю душу мою.
Ти вдома, мабуть, бо у тебе сім’я,
А в мене є тільки надія одна,
Що доля мені подарує ту мить,
Де стежки життя нас разом зведуть.
Тоді я всміхнусь і засяю уся,
Нарешті зазнаю я твого тепла.
Катя зробила усе можливе, щоб наблизити їхню зустріч. Познайомила Інну з братом Віктора, а її зведена сестра, всупереч волі своєї матері, сама познайомилась зі старшою сестрою.
Віктор обмежився словами, які передав через молодшу доньку, що він дуже шкодує, що його друга донька виросла без нього, що без його, батьківського благословення, ішла під вінець і, що він не бачить, як підростає його онучка.
Коли ж Інна серйозно захворіла, підтримали її брат Віктора та сестра.
Катерина почувалась зґвалтованою, розхристаною, в розірваній на грудях, зіжмаканій до колін, сорочці, притиснута, вдавлена в сиру землю.
То сама її душа просила Матінку-Землю дати їй прихисток, вгамувати її біль. У Катрі в грудях було холодно і пусто, неначе в дуплі старого дерева, де гуляє, завиваючи вітер. Їй здавалось, що кров застигає в тілі і вона сама почувалась мертвою, мертвою не фізично, вона ціпеніла від думки про витрачені намарне роки на міфічну, красиву картинку, змальовану її ж уявою та на спасіння (заради дітей) свого шлюбу, що з роками все більше нагадував німе кіно, з розпливчастими субтитрами в ньому. Вона замкнулась у собі, сліз більше не було.
Минали роки. Внутрішній біль, від якого ніде було сховатись, повільно полишав її тіло та серце лишалось холодним, мов лід. Правда, залишившись на одинці з собою, Катря інколи думала:
- Звичайно, важко бути одній. Звичайно, якоїсь миті хочеться відчути себе слабкою, ніжною, беззахисною поруч з коханою людиною, якій з радістю покладеш утомлену голову на плече, вдихнеш тепло, що переливається, окутує тебе ніжністю, якщо ця людина підтримає тебе у важку для тебе хвилину і буде кохати лиш за те, що ти є в її житті і, що ви обоє - одне нерозривне ціле. Адже у кінці самого найдовшого тунелю на нас чекає світло, світло, що примушує переборювати усі перешкоди, хоч інколи, відчуваєш, що ідеш по тонкому канатові, який висить над прірвою і нове кохання приходить тоді, коли його уже не чекаєш.
Кохання... Воно ударом блискавки пронизало тіло Катерини, наповнило незнаним донині вогнем, обпекло груди і витиснуло непрошену сльозу, обізвалось новим болем, що щемів у серці. І тільки оте, сказане тоненьким довірливим голосочком:
- Бабусю, - і маленькі рученятка з ніжністю обіймають за шию, - треба жити, жити далі...
20.08.10
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206889
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.08.2010
автор: Валентина Ланевич