- Ну, що там? – питає мене маленька сестричка, обвиваючи обіймами мою шию.
- Тихо…
- А мама як?
- Все ніби нормально…
Раптом почувся вибух. Разом вибухнули шпалеровані стіни, холодна підлога, консервні банки і пляшки із зеленавого шкла. Іскристий мамин напівкрик-напівзойк змусив розсуватися залізобетонні стіни і сипатися минулорічним снігом шпаклівку на наші голови. Сварка. Напевно, остання…
“ Боже, рятуй Україну!”- зірвалось про себе глибоко в душі тужливим криком лелек, швидко розвернувшись од дверей, коло яких ми чекали рішення нашої напівсирітської долі, я обійняв сестру міцніше і дременув в кімнату. П’ять секунд здавалися гидотною вічністю. Мала тихо притиснулась до мене і видала якесь страшне “….игиии….”, ніби вона раптово постаріла і поволі помирала…Я відчував, як мамин сталевий крик хапав мене за волосся десь коло чуба і тягнув назад, як тріпав стегна, як безумно розчавлював серце. “Тільки не плач, не плач…” – молив сестричку я у своїх думках, відчуваючи як власне обличчя покрилось гарячим потом сліз і студнем гіркоти.
- Вдягайся швиденько, вдягайся…- казав я сестричці, швидко зашнуровуючи важкі черевики тремтячими руками.
Схопив малу на руки, яка вже одягла зимову курточку, вона зіщулилась – горобеня зі зруйнованого гнізда.”Вони…як вони могли? Розійшлися, й батько вже не повернеться додому…Знайшов собі інше життя… ” Я відчинив вхідні двері і вислизнув, тихо причинивши їх за собою. Услід нам почувся наростаючий рик батька, який замикав електричні контакти з нашим страхом. Ми швидко почали спускатися сходами…Куди? Куди тепер іти нам? Назад – в пекло своєї власної долі? Чи вперед – в ніч, де на нас чекають вже давно темнота і холод? Туди, де, можливо, десь криється кобра – небезпека ? Ні, тільки не назад, ні кроку назад, ні міліметра… Десь має бути шлях, інший шлях, який зветься вихід, той, який закриває Північне Сяйво, яке ніколи не з’являється в наших небесах… Ми вийшли в захололу тернопільську ніч, а я забув взяти рукавички для своєї сестрички. Вона заховалась в мене на грудях, ніби там був зосереджений весь її світ. Що ж робити?...
Холодний Блакитний вітер проступав небом, куйовдячи голодні свободи хмари. Вулицями нічного Тернополя, то появляючись в освітлених клаптях вулиць,то знов пропадаючи в цноті зимової ночі, вони старалися минути неминуче, тікаючи від сім’ї, яка щойно розбилась, як порцелянова лялька, в них на очах…Хто винен? Питання, здавалося б, логічне…
А Й СПРАВДІ, ХТО?!
***
–…Та байдуже мені! Нехай котиться в свою Америку! Ноутбук їй, розумієш, захотілось такий, який є в якоїсь блондинистої дурепи, її подруги, і відпочити, і світ побачити! А як же?... – спокійно казав мій друг, з яким ми курили за Євростудіями. А всередині мені розкривалась гравюра-виразка, як повільно кривавила рана образи, і як ненависть розплітала свої щупальця, яка брудно, огидно, липко брала зболілу душу в свої плазматично-спазматичні обійми.
–Та ти…Гальмуй, не варто так…Дай і собі, і їй ще один шанс! – невміло я спробувала зупинити страшного внутрішнього ворога, ввійти з ним в двобій.
–Ні. Баста. З мене досить… - я ніби втратила тонку, буквально шовкову нитку, яка вела мене до його віри в те, що ще все буде добре.
Мені в обличчя війнуло гостре повітря, пилюка і беззмістовність. Із землі блимало на мене дотліваюче око цигарки. А напроти плив світ у своїй розбитості на кадри-миті, мовчки я дозволила випасти з рук єдиній своїй зброї – Слову, воно з тріском зламалось об байдужий сіроплямий асфальт… Така пара… Лев і Левиця… Що ж пішло не так? Що змусило їхні серця битись настільки по-різному, що повернуло назад пустоту-без-кохання? Відповідь проста. Обставини… Я замружила очі на хвилю. Питаючи, що сталось. Подивилась на жадібне осіннє сонце. Раптом…
–А ти як там? Що нового? - спитав він, як ні в чому не бувало.
Щось обірвалося зі звуком металевого карниза. Все. Зачинилися двері, які б зв’язали мене з його болем і рештою мантикорного Максі-всесвіту. Пішли стандартні фрази… як солдати на холодну війну. Разом через стіну обставин вони не пройшли… Вона лишилась там, у Києві, а влітку вирішила їхати в Америку, а він залишився в Тернополі і вирішив порвати з нею стосунки. Обставини. Тричі прокляті мною і одного разу усім іншим мантикорним світом. Люди, розрізані простором, часом, натягують свої душевні струни, як можна сильніше, щоб не зруйнуватись і не вмерти один без одного, мовчки танцюючи танець буденного. Це нормально. Кажуть, любов потребує випробувань. А, байдуже…Слова – мечі застрягають в мікро-тріщинах піхов. Але повернімося до важливішого питання… Хто ж в цьому винен? Можливо, та бісова Америка-Європа, що “двіжеца-в-рітме-рускава-хіп-хопа”… Можливо, наш багатостраждальний уряд, який водить народ по Дантових колах... Можливо, ми самі… Українці-яких-купили та українці-без-крові. Скоро появиться у світовому переліку птахів такий експонат – “Українець перелітний. Мешкає по всьому світу. Харчується чим попало, своїм чарівним горбом годує півсвіту і ще маленьку Сінгапуру. Особливість: вважає себе за бидло десь у своїй заблудлій душі, що дозволяє іншим національностям маніпулювати ним на свою користь. ” І поставлять коло нього великий знак оклику, мовляв, звернути увагу – РАБ ! Де ж цей переломний, Ключовий (ой, ну зараз розплачусь – держава розпадається, ламаються долі, як весняний лід, а їм – ревіти…оце країна…) момент – що отут ще Українець, наслідок волеборчих віків і наслідувач самої Її Величності Свободи, а от вже за мить – підстилка на світовій арені, привхідний килимок? Можливо, у блакитних радянських дитячих ходунках? Чи у замаринованій системі навчання? Чи у відсутності націоналістичного виховання? Чи в відсутності демократичного мислення? Холодний Блакитний вітер співає мені свої пісні, душа відмовляється жити там, де є оці Раби… Вільний дух гидиться їх, але радий, коли вони вертаються додому… Лелеки без крил, лелеки, які несуть не дітей, а мішки з грішми, лелеки, у яких відтяте коріння душі по самі дзьоби… Та це ще не так страшно…
Іду вечірнім містом…Горить своїми попсовими блимавками – світлячками – рекламками… Раптом мене клинить – “Грін-Кард”. І черга… Черга голодних лелек…З розіп’ятими крилами – щоб було легше зламати…Холодно…І тільки Блакитний вітер розвіває поодиноке чорнопір’я…
***
- Як думаєш, мені варто купляти цей ДіВіДі-плеєр? Мама досить привезла з Італії бабла…- синюшно питається блакитно(вітро)ока дівчина у такого ж хлопця.
- Та ні, моя люба Кицюню, давай краще собі залишимо на пару косячків…- стишено-збудженим голосом відповідає той їй в пірсинговане вушко.
Я захлинаюсь. Ви кажете – хвора і безперспективна молодь… Так, але ціною заробітків, ціною безжального винищення українців, розвіювання нашого рожевого яблуневого цвіту Холодним Блакитним вітром по всьому Світу…
***
ЕПІЛОГ-ЯК-ПРОЛОГ
Три спогади, які відкривають багатотомний збірник страждань нашого народу… Згадки – уривки з нікчемних безвихідних життів. Як це змінити? Як навчитися бачити те, що справді є важливим, що є життєствердним і основоположним для нас, Української нації? Як створити нову країну, побудовану на справжніх цінностях? Як зупинити еміграцію? Шляхом довгої і виснажливої боротьби за життя, за свої права, за час, коли кожен зрозуміє, що він – Володар своєї долі, а не маріонетка тричі-проклятих-обставин… Час нових гігантів, час нових подій і змін… Скоро повіє новий Блакитний вітер, Теплий і Сильний…
Українці, тримаймось коріння! Дивімося в очі предків з невимовним шкодуванням і соромом… І набираймося сил для боротьби… Для боротьби за державу, за націю, за Життя і Свободу… Українцю, встань з колін!
Слава Україні!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172992
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.02.2010
автор: Хельга Ластівка