Нврис…

Залишила  рідне  місто  Дєбальцеве.
Ніччю  розгромили  базар  вщент.
Вулиці  мали  тяжкий  вигляд,
людей  майже  не  було.
Тільки  бійці  ДНР  вишагували.
В  душі  холодок,
вона  буцімто  занеміла.
На  пероні  люди  відчувають
цю  гнітючу  аж  дзвінку  тишу,
наче  перед  грозою.
Розуміють,  якщо  не  встигне  потяг,
то  тут  й  залишимось.
Дуже  не  хотілось  залишати  свою  домівку.
В  руках  торбина  та  паспорти.
З  дитинства  знала  тут  кожну  будівлю,
кожен  двір.
Коли  повернуся,
коли  побачу  світло  у  рідному  віконці  не  відомо.
Сум  охопив  до  п'ят.
Таке  на  серці  безповоротнє  відчуття,
ні  жива,  ні  мертва.
Ще  о  чотирнадцятій  годині  рахувала  на  балконі  солдат,
а  о  першій  ночі  вже  рушила  в  невідоме.
Скільки  їхав  потяг,
стільки  й  поливав  град,
почували  себе  під  Богом.
Молитви  шепочеш,
відчуваєш  себе  беззахисним  дитям.
Лише  о  четвертій  ранку  вирушили  з    зони  АТО.
Син  був  весь  час  на  телефоні,  хвилювався.
Мала  дівчинка  зайшла  до  нас,
гуляла  по-  вагону,
й  каже  -    це  твій  дідусь,  кажу  мій,
а  ось  що  мені  мама  наділа,
то  був  хрестик,
кажу  добре  твоя  мама  зробила,
це  зараз  наш  єдиний  захист.
Пройшов  головний  потяга
й  сказав,  що  за  нами  путі  взорвано,
провідники  дуже  хвилювались,  бо  залишили  дітей  та  жінок.
Так  нам  пощастило  урятуватись,
але  чоловік  не  витримав  й  помер
під  мирним  небом,
ми  -  жінки  поридаємо,
а  чоловіки  все  в  собі  тримають.
Від  війни  ще  втечеш,
як  Бог  дасть,
та  від  смерті  ніколи.


P/S/
У  ці  розбиті  щибки  видно  мої  вікна
 у  домі  напроти,
у  залі  такеж  провалля...


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011092
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.04.2024
автор: Svitlana_Belyakova